Ukrpol.net

Олег Коцарев: ЛІВОРУЧ КРУ-ГОМ! – ПЕРШИЙ ДЕНЬ РЕВОЛЮЦІЙНИХ МОМЕНТІВ

Уже виходячи з Анкою Лазар із Могилянки поміж нетерплячих джипів Контрактової площі після першої акції «Революційних Моментів», я вперше як слід усвідомив – це ж один з перших в Україні фестивалів, де актуальне мистецтво поєднується з політичною думкою! Якщо не перший.
І, звісно, люди культури, люди мистецтва почуваються не до кінця комфортно з іншим способом репрезентації, думки й образу. А тим, хто звик жити політикою, не зовсім зрозумілі «метафізичні» запитання «творчої інтелігенції». Чудова нагода почути Іншого.
По-бароковому білі й темні водночас, із подвійним дном (чи радше подвійними стелями) зали ЦСМ при Києво-Могилянській академії. Повільний монітор в одній залі, величезна сцена невідомого призначення в другій і дискусія – в третій.
3 грудня відбулася розмова, яку я б назвав «пошуком-спільної-мови-з-приводу-того-як-розмовляти-про-ліві-ідеї-та-ліву-політику». Наближення до конструктивного обміну думками чи «бредогенератор»? Було і від того, і від другого.
Особисто я, мабуть, найбільш хотів зрозуміти, що ж сьогодні мається на увазі під прикметником «лівий». Ну тобто якщо відкинути класифікації української телевізійної псевдо політології, в якій ліві партії вирізняються тим, що дурять пенсіонерів Східної України, а праві – пенсіонерів західних областей.
Наприклад, представник київської Організації Марксистів сказав, що ліві погляди передбачають невизнання права приватної власності на засоби виробництва, а організатор від Фонду Гайнріха Бьолля заперечив, що в основі лівих цінностей – справедливість і солідарність)). Коли в розмові виринула тема Голодомору, я злякався, що ми зараз повернемося до телевізійної політології:((. Та в останній момент учасникам вдалося виїхати на цікавішу тему – як лівим відібрати в правих монополію на такі травматичні теми, як Голодомор. Власне, яка має бути «ліва історична пам’ять». Чи треба лівим примиритися з активним ужитком конструкту національності? Та все ж у підсумку не було не лише відповідей, а й чітких позицій…
Що ж, у час, коли мода на «лівизну» під впливом євросоюзівських трендів проникає і в українські творчі кола (пригадаймо хоч би риторику Жадана й різку реакцію на неї Ульяненка або акції проти забудовників з ознаками перфоменсу), розмова про всі ці речі особливо актуальна. Інакше як нам зрозуміти, чим нова хвиля лівих ідей і рухів відрізняється від радянського і пострадянського розуміння? Як переконатися, чи йдеться, грубо кажучи, про ментальний футуризм, а чи про соцреалізм? Щоб зорієнтуватися на осі «від комуністів до антикомуністів» (з відомої приказки), треба не просто чути, а й чітко висловлюватися…

Олег Коцарев: СИНТЕЗ – ДЕНЬ ДРУГИЙ

Десять років тому я брав участь у кількаденній величезній студентській демонстрації, котра відстояла пільговий проїзд у міському транспорті. П’ять років тому я стояв на харківському Майдані, залізною стіною поділеному на помаранчеву й біло-синю частини. Рік тому я дивився в інтернеті фотографії, як активісти, що протестували проти незаконної забудови, вдягнені в давньоруських воїнів, билися з охоронцями будіництва, вбраними в піратів…
5 грудня в рамках „Революційних моментів” відбулося три послідовні зустрічі, які мали показати синтез мистецтва й прямої соціальної дії у публічному просторі, тобто там, де цього ніхто не звик очікувати.
Спершу виступив Нікіта Кадан з групи РЕП. Чудова анотація соціально активного contemporary – він розповів, як група „Революційний Експериментальний Простір” виникла під час „Помаранчевої революції”, щоб осмислити досвід мобілізації й самоорганізації. Важко не погодитися з Каданом, що карнавальність і концертовість тих подій визначила їх миролюбність. А от щодо незавершеності, неконкретності вимог, наївному делегуванні суб’єктності політикам, можна заперечити: саме всі ці нереалізованості й розчарування зробили “Помаранчеву револцію” формально (а то й мистецьки) досконалим явищем – яскравим дійством, сповненим не лише метафорами, алюзіями й емоційними синусоїдами, а й таким, що мало виразний динамічний сюжет із зав’язкою, кульмінацією та фіналом.
Тож найцікавіший етап творчості РЕПу – після помаранчевих подій, коли стало особливо помітним розчарування мас у вождях та відверта маніпулятивність політики. Коли суспільні викривлення стають особливо виразним і вдячним ґрунтом для художнього осмислення. Тут РЕПівці пояснили й своє розуміння сцени, що стоїть в одній із зал ЦСМ – величезна, нефункціональна і така, що „з’їдає” глядацький простір, вона символізує гіпертрофовану репрезентацію „Помаранчевої революції”, що витісняє мобілізаційний елемент.
Другий виступ – лівого активіста Андрія Мовчана – був уже суто про політичні питання. Це навіть викликало нерозуміння декого з глядачів, що сподівалися побачити й почути більше традиційної художності.
Мовчан розповів про ті самі п’ять років – рух від Майдану як першої спроби мобілізації активістів, отруєної вірою в доброго Ющенка, до розвитку локальних акцій прямої соціальної дії, які організовують уже не лише активісти, а й прості мешканці певних територій. 2007 і 2008 роки стали часом найбільшого зростання таких акцій, а на тлі фінансової кризи Андрій навіть почав сподіватися на справжню соціальну революцію. Натомість настав час реакції, до затвердження готуються декілька репресивних законів, а мобілізація пересічних громадян тяжіє до нуля.

А після розповіді про мистецтво і розповіді про політику настав час синтезу. В ролі синтезуючого елементу виступила відома польська художниця Йоана Райковська.
Хто бував у Варшаві, міг помітити на Єрусалимській Алеї велику штучну пальму. Виглядає вона в польському антуражі не дуже органічно і завжди привертає увагу. Виявляється, саме Йоана Райковська є автором цього проекту. Про нього вона детально і розповіла. Ідея встановити пальму посеред Варшави відвідала її після відвідин Близького Сходу під час однієї з Інтифад. Видовище міжкультурного насильства та роздуми про мультинаціональне минуле Польщі надихнуло її на думку поставити такий гетерогенний об’єкт неподалік колишнього єврейського району, ніби “запрошення Іншого до повернення”. Важливо і те, що в польській мові слово „пальма” має абсурдовий присмак, бо фігурує у виразі, аналогічному нашому „з дуба впав”.
Дістати всі дозволи на встановлення пальми було непросто, виготовлення стовбуру, листя та інших конструкцій зайняло купу часу, а найцікавіше почалося вже після встановлення об’єкта. Пальма несподівано стала політичним символом. Консерваторів пальма дратувала, була для них символом вторгнення в традиційний польський простір (раніше на цьому місці ставили різдвяну ялинку). А різноманітні ліві рухи обрали її емблемою культурного розмаїття – геївські організації, страйковий комітет медсестер, партія зелених. Найбільшим ворогом пальми був нинішній президент Польщі, а тоді мер Варшави Лех Качинський, втім, пальма стоїть і досі.
Ця пальма – цікава річ. Елементарна й невибаглива, вона геть не здасться чимось особливим для приїжджої людини. Пересічна екзотика. Натомість для мешканців Варшави пальма вже стала багатошаровим символом. Тобто перед нами – механізм того, як певне місце й певний об’єкт стають елементом ідентичності, власне, схема публічно активного мистецтва.
Менше пощастило іншому проекту Райковської – її ставок на території колишнього Варшавського Гетто таки зумів перемогти конкурентний політизований проект (доволі брутальний пам’ятник жертвам УПА), але з ініціативи політиків невдовзі був знищений…
Що ж, подивимось, як ці технологічні роздуми митців і активістів уплинуть на вуличну акцію, яку вони готують на 7 грудня.

автор: Олег Коцарев