Ukrpol.net

У електронній бібліотеці на проталі Буквоїд опубліковано уривки з роману Марека Краєвського “Привиди в місті Бреслау”:

Рюґенвальдермюнде, вівторок 9 вересня 1919 року, полудень

Еріка стиснула зуби. За мить вона повільно опустилася на Мокка і втулила обличчя між його шиєю та ключицею. Вона важко дихала. Мокк відгорнув з її скроні вологе волосся. За хвилину її заціпеніння минуло й вона сповза з тіла Ебергарда на постіль.

– Добре, що ти не кричала, – сказав він, насилу опанувавши тремтіння голосу.

– Чому? – тихо спитала Еріка.

– Портьє не повірив, що ми подружжя. Не бачив обручок. Якби ти кричала, він переконався б у слушності своїх підозр.

– Чому? – сонно повторила вона запитання й заплющила очі.

– Ти коли-небудь бачила подружню пару, яка б не вилазила з ліжка протягом п’ятнадцяти годин?

Мокк не дочекався відповіді. Встав, натягнув кальсони, штани, а тоді сильно відтягнув шлейки й відпустив їх. Вони голосно ляснули об голий торс. Засвистів популярну пісню «Фрау Луна», відчинив вікно, яке виходило на море і вдихав запахи, що переносили його в давні кеніґсберзькі часи, коли ніхто не вимагав від Ебергарда визнати незнані провини й не шантажував безокими трупами. Хвилі сильно вдаряли в розпечений від сонця пісок і два моли, збудовані на купах великих каменюк. Дивлячись на ці будівлі, які наче обіймали порт, Мокк відчував на губах крихітні солоні крапельки. Із коптильні неподалік долітав запах, який примушував нервово затремтіти цього фанатичного любителя риби. Ковтнув слину й обернувся до Еріки. Вона вже не спала. Мабуть, її розбудив ляскіт шлейок. Поклала голову на коліна й дивилася на нього. Над її волоссям висіла модель вітрильника, яка погойдувалася в солоному повіві.

– Хочеш вудженої риби? – запитав він.

– Так, дуже хочу, – вона несміливо посміхнулася.

– Ну, то ходімо, – Мокк защіпнув ґудзики сорочки й приміряв до світлого піджака нову, учора куплену в Кесліні краватку, яку вибрала Еріка.

– Мені не хочеться нікуди йти, – вона встала з ліжка й потягуючись після короткого сну, підбігла до Мокка, обняла його за шию й погладила тонкими пальцями по м’язистій, широкій потилиці. – Я їстиму тут…

– Принести тобі? – Мокк не міг стриматися, щоб не поцілувати дівчину й не провести долонею по її голій спині й сідницях. – Яку ти хочеш рибу? Вугра? Камбалу? А може, лосося?

– Не йди нікуди, – вона ворушила губами, торкаючись його вуст. – Я хочу вугра. Але твого.

Вона міцно притислася до нього й поцілувала у вухо.

– Я боюся, – Мокк шепотів до маленької м’якої вушної раковини, захованої в плетиві рудого волосся, – що не впораюся… Мені вже не двадцять років…

– Не говори дурниць, – строго мовила вона. – Усе буде добре…

Вона мала рацію. Усе було добре.

Ще, з інших книг автора, інтерв’ю з Краєвським