Ukrpol.net

На початку вересня польський інді-поп гурт Iowa Super Soccer відвідає 3 українських міста

Польські музиканти зіграють у Львові, Києві й Житомирі, у різних містах до них приєднаються київські гурти Crocodiles in Tights, Singleton, львівські 4ервоне та The Chillies.

Iowa Super Soccer
Новинка на польській незалежній сцені та один з найцікавіших гуртів молодого покоління, Інді-поп мелодії, що легко запам’ятовуються, до яких музиканти додали електронного та перкусійного звучання. Свою музику характеризують висловом «простота – це прекрасно», але, крім уже згаданого стилю, розчути там можна уривки ло-фай, альт-кантрі і навіть інді-фолк та слоукор.

Виступали на одній сцені зі шведським гуртом Immanu El, а також на фестивалях Heineken Open’er Festival 2009, Off-festival in 2006 and 2009, Globaltica Festival 2009, та ін. На фестивалі Cáceres Pop Art отримали нагороду як «Європейський гурт-відкриття відриття 2008-2009 рр.»
Далi… »

Нещодавно у видавництві Темпора вийшла книга К. Варґи “Гуляш з Турула”. Минулого року у Польщі вона отримала престижну літератрну премію “Ніка”. Лесь Белей розмовляв з Кшиштофом Варґою про культуру, національні міфи, історичну пам’ять і політичний поділ угорців.

- Певно, в Польщі, як і в Україні, Угорщина асоціюється з кількома стереотипами: паприка, паленка, Балатон. На чому насправді будується угорська культура? Без чого ти не уявляєш собі цієї країни?
- Угорщина спирається на плеканні своєї ідентичності, типовій для невеликих країн, особливо для тих, що колись були значно більшими. Єдине, що має ця країна з населенням 10,5 мільйонів – це історія. Угорці вірять у свою винятковість. І це правда, взяти хоча би мову й походження. Мені найбільше імпонує їхня прив’язаність до своєї народної традиції, вони її справді культивують. Народна традиція у Польщі стала кітчем. А там – усе живе. Ось мені страшенно подобаються їхні танцгазо – будинки танцю. Угорська ідентичність, як і польська – це поєднання манії величі та комплексу меншовартості: переконання у своєму історичному месіанізмі й мартирології. Зрештою, історія Угорщини ХХ ст., на відміну від історії Польщі Далi… »

Упродовж семи днів (18‑24 серпня) на відкритому просторі в історичному центрі Івано-Франківська запланований діалог культур і традицій. Кожен день буде присвячений культурі однієї з країн-учасниць проекту (Польща, Іран, Франція). Крім того, до проекту долучаться митці з Німеччини та Росії, буде представлене китайське кіно і художнє фото.
Перебіг акцій 18 серпня, субота, на “Дні Польщі” на “PORTO FRANKO”
11:00 (театр кіно “Люм’єр”, конфер…енц зал)
Презентація країни та прес-анонс дня
12:00 (театр кіно “Люм’єр”, 0-поверх “спорт-арена”)
Презентація збірки короткометражок Polish Shorts 2008-2009 (нон-стоп)
13:00 (фортечна галерея “Бастіон”, вул. Галицька, 7)
Символічне відкриття “Порту Франківськ”
Тарас Прохасько (м. Івано-Франківськ)
Золтан Алмаші (м. Київ) Далi… »

Чого варте людське життя на борту літака, що за мить вибухне в повітрі над Атлантичним океаном? Чого узагалі те життя варте, якщо тобі, скажімо, трохи за сорок, існуєш ти з дрібних підробітків, бо мистецтво твоє виявилося надто герметичним і непопулярним, та й творити ти вже давно припинив, стаючи поволі самотнім п’яницею із примітивними розвагами у супроводі порно? А саме таким є життя Кристіана Апостати, головного героя книжки. За будь-якими критеріями його можна вважати невдалим і втраченим, сам герой, здається, не мав би чого заперечити такому твердженню, бо навіть свій політ до США на запрошення якоїсь арт-агентції вважав абсолютною випадковістю. Інстинктивно тікаючи у власні спогади, він починає усвідомлювати: усе вартісне з ним колись уже відбулося, тепер “лиш різні версії повернення до минулого давали йому замінник щастя, короткого, але цілком змістовного”. І якщо правда, що у смертну мить перед очима людини проминає усе її життя, то це книга саме про цю невідворотну мить.
Усе, як завжди, починалося з дитинства й дорослішання. Навчання у католицькому ліцеї Св. Августина вдало поєднувалося з дискотеками у назаретянок, а тітчине виховання – зі смаком пивної Далi… »

З блоґу Антона Санченка:

На жаль, не пам’ятаю вже, хто з френдів ставив Марека Краєвського за приклад спокійного нетравматичного відношення до історії. Мовляв його криміналдиректор Мокк – позитивний герой, попри те, що німець і таке інше. Наші письменники, мовляв, на таке не здатні. Не згоден з двох причин.

Причина перша. Бреслау зараз зветься Вроцлавом, а не навпаки. Можна скільки завгодно впиватися колишніми назвами усіх тих штрассе і змальовувати особняки з червоної цегли та костьоли, коли воно вже твоє. Мені здається, якби Краєвський писав про зниклий польський Львів, тональність була б іншою.

І друга причина для незгоди. Саме наші львівські автори демонструють підхід, близький до Краєвського, коли ностальгічно пишуть про польські часи у Львові чи святкують ніч народження цісаря Франца-Йосипа по кнайпах. Втім зустрічав подібне спокійно-ностальгійне відношення і в одеситів Далi… »

Дочитав найновіший текст від Анджея Стасюка – «Таксім». Термін «текст» я вжив тому, що до твору важко причепити якийсь чіткий та однозначний жанровий ярлик – це і не роман (бо важко зв’язати текст канатами центрального сюжету), і не збірка есе (бо екзистенційні роздуми все ж мають нехарактерну динаміку та фабулу). Однак жанрова неприналежність – це аж ніяк не завада, щоб текст знайшов свою авдиторію.
До цього я прочитав «Вісім», «Через ріку», «Мури Геброну», «Дорогою на Бабадаґ». Всі тексти вражали, перш за все, гострим зором автора і майже диктофонною здатністю відтворювати голоси досить різношерсного таки центрально-європейського соціуму. Стасюк промовляв від імені варшавського панка, малопольського селянина, низового кримінальника, стропківського рома – і все звучало живо, правдиво і реалістично. Перед очима відразу поставав весь контекст, усе стерео атмосфери.
«Таксім» для мене – це книжка про безглуздість контрастів. Багато мешканців Західної України добре знають Далi… »

Про книжку «Фадо» Анджея Стасюка, написану 2006 року та перекладену українською і видану тут 2009-го, мені якось важко почати говорити. Як написано в анотації, “фадо” в перекладі з португальської означає “доля”, а також це назва меланхолійної пісні про безповоротно втрачене. У книжці двадцять чотири оповіді, в яких мені ключовими видаються такі слова поняття: Європа, пам’ять, самотність, простір і час.
Відкриває книгу «Автострада». Поміж сплетіння асфальтових стрічок б’ються серця міст, які персонаж проминає: вогні людських поселень, ця “мерехтлива артерія марноти”, яка колись вабила людину, бо “простір вражав тим, який він був величезний”, тепер не манять, а простір дратує невловимістю. “Можна спробувати порозумітися з порнографічною безсоромністю історії, що вилежується горілиць за кожним поворотом <…>, але, врешті, все це сходить на пси <…>” [с.7], – пише Стасюк.
Автор (він же персонаж, бо видається, що маємо в руках книгу автобіографічної прози) не має ілюзій, ніби йому під силу з цим простором порозумітися. В них особливі стосунки, як і з часом (які разом формують історію). Стасюк намагається тільки зафіксувати те, що бачить, бо таке пригадування приносить йому насолоду: “Отже, все це пригадування <…> й безперервне вирушання назад, це вдивляння в заднє скло пам’яті, ця лірика втрати, це слов’янське on the road, що тепер вицокує на машинці, <…> зовсім не для того, щоб запам’ятати, але для того, щоб постійно пригадувати все заново, <…>, аж доки думка й омана остаточно заступлять дійсність <…>” [с.11]. Можна уявити, як автор сидить у напівтемряві і пригадує Далi… »