Ukrpol.net

Чого варте людське життя на борту літака, що за мить вибухне в повітрі над Атлантичним океаном? Чого узагалі те життя варте, якщо тобі, скажімо, трохи за сорок, існуєш ти з дрібних підробітків, бо мистецтво твоє виявилося надто герметичним і непопулярним, та й творити ти вже давно припинив, стаючи поволі самотнім п’яницею із примітивними розвагами у супроводі порно? А саме таким є життя Кристіана Апостати, головного героя книжки. За будь-якими критеріями його можна вважати невдалим і втраченим, сам герой, здається, не мав би чого заперечити такому твердженню, бо навіть свій політ до США на запрошення якоїсь арт-агентції вважав абсолютною випадковістю. Інстинктивно тікаючи у власні спогади, він починає усвідомлювати: усе вартісне з ним колись уже відбулося, тепер “лиш різні версії повернення до минулого давали йому замінник щастя, короткого, але цілком змістовного”. І якщо правда, що у смертну мить перед очима людини проминає усе її життя, то це книга саме про цю невідворотну мить.
Усе, як завжди, починалося з дитинства й дорослішання. Навчання у католицькому ліцеї Св. Августина вдало поєднувалося з дискотеками у назаретянок, а тітчине виховання – зі смаком пивної піни й перших навернень, підкріплених справжньою дружбою. Приятелем Кристіана був Якуб Фіделіс, завжди і в усьому найкращий, впевнений у собі аж до нахабності, неймовірно харизматичний. Разом вони й пізнавали це життя на смак. Кристіан Апостата згадував переважно ті роки, позаяк далі вже не було чого й згадувати.
А це було останнє десятиліття ПНРу, атмосфера повсюдних підозр і страху перед стеженням, вічне життя “за талонами”, що так і лишилося у свідомості, як погана звичка, назавжди – усе це прищепило людям невиліковну тугу за іншим життям, багатим, яскравим і успішним – у будь-якому разі іншим. Здавалося б, це Кристіанова тітка мала уособлювати ментальність часів розпаду: вона, як і багато хто з її покоління, мріяла стати акторкою, але зіграла лише коротеньку роль трупа і відтоді мала погано приховане почуття незадоволення від такого нехтування її талантом; натомість у неї була можливість купувати м’ясо у військовому магазині для привілейованих, а це в ті часи (!) вже неабиякий спосіб вивищення в очах сусідок. Але Кристіан Апостата з його захопленням міським транспортом і польськими фільмами шістдесятих років, з його відчуттям свободи, сформованим екранними образами Збіґнєва Цибульського й Тадеуша Ломніцького, з мистецькими пошуками і нарешті з абсолютною неспроможністю дати раду власному життю виявився таким же продуктом пеенерівської доби, як і його тітка, до призвичаєнь і поглядів якої він сам ставився дуже скептично.
Покоління Кристіана так і не зазнало спільних історичних переживань, бо “воєнний стан промчав повз них, як загублений пес у пошуках господаря”, а далі почався новий відлік: у незалежній Польщі вже нікого не переслідували й не саджали, і ті, хто зростали із свідомістю несправедливо принижених, раптом втратили будь-яку можливість героїчного чину, ну або, принаймні, страдницьких поневірянь. Тепер, власне, можна було просто жити, втілювати задавнені, отримані у спадок мрії, але Кристіанові це якраз і не вдалося. І ось – через двадцять років він знову живе у старій тітчиній квартирі, не спормігшися навіть щось у ній змінити, проводить дні у тривожних снах, а ночі – за переглядом відео в неті, присипляючи своє сумління великими дозами алкоголю. Не ставши успішним художником, він не зумів зробити хоча би з власного життя подобу мистецтва. Інша справа Якуб Фіделіс. Він став відомим танцівником, з’являвся у теле-шоу й на обкладинках модних журналів, відкрив власну школу танців і навіть видав кулінарну книгу – словом, суперзірка національного рівня, об’єкт обожнювання кожної жінки й потаємної заздрості кожного чоловіка. І чим гучнішою ставала слава Фіделіса, тим у більшу пустку западав Апостата: йому не залишалося більше нічого, окрім як (а в цьому він був справжнім майстром) віддаватися повільному плинові часу й дозволяти, щоб світ про нього забув. Автору ж не лишається нічого, як тільки іронізувати зі свого героя: “Поляки здатні програти все, здоров’я поляків!”
Насправді ж, можна без побоювань стверджувати, що це книга про Мокотув – старий район Варшави, що межує з Середмістям, тут живе Кристіан Апостата, як власне, і сам Кшиштоф Варґа. Тут панує та сама повільність у всьому, той самий дух відмирання: старі будинки дають прихисток таким же старим їх мешканцям, одинокі бабусі читають газети за один злотий, а між смітників блукають бездомні пси й самотні п’яниці. Таке життя аж ніяк не можна назвати усамітненням за власним вибором, як дехто намагається вдавати – це вже тяжка невиліковна залежність.
Світ Мокотова радше обмежений, ніж вільний, він замкнений у собі, і як бачимо, не так легко знайти з нього вихід. Тому назва книжки, запозичена від центральної вулиці району – Алея Незалежності – видається радше іронічним жартом автора. Він узагалі багато й знущально сміється, вивертає звичну нам дійсність на її шорсткий і непригладжений бік, але при цьому вдало уникає моралізаторства. Кшиштоф Варґа не вишукує людські вади й не намагається щось змінити, тим паче він не виправдовує й не жаліє своїх героїв, він справді бачить світ таким. Спробуйте приміряти його до свого бачення.

Krzysztof Varga, Aleja Niepodległości, Czarne, Wołowiec 2010, s. 272