Ukrpol.net

У вівторок у Варшаві були вручені престижні нагороди культурного тижневика «Політика».  Їх отримали письменник Міколай Лозінські, режисер Рафаель Левандовскі і митець Ніколас Гросп’єрр. Єжи Яроцького відзначили спеціальною нагородою “Творець культури”.

Нагороджений у галузі літератури письменник і фотограф Міколай Лозінські (1980 р.н.) у романі «Книжка» використав історію своєї сім’ї. Він почав від розлучення батьків, а закінчив власними взаєминами – з татом, відомим режисером-документалістом, і з братами. Поміж цими подіями минуло кілька десятиліть польської історії. «У мене мало ідей і багато сумнівів. Я пробував ненав’язливо вписати малу історію сім’ї у значно більшу: війни, комунізму, подій березня 1968 року, військового стану. Але так, щоб емоції не затуляли мені гостроти бачення» – сказав він нещодавно «Ґазеті виборчій».

Незвичний і гострий портрет сім’ї, обтяженої токсичним секретом, створив і нагороджений у сфері кінематографу Рафаель Лєвандовскі (1969 р.н.). У фільмі «Кріт» він показав польську сім’ю у кризовому стані. Батько (Мар’ян Дженджель) – це герой Солідарності. Багато років потому, перегорівши, він займається з сином (Борис Шиц) імпортом одягу. Раптово батька звинувачують у тому, що керуючи страйком під час військового стану, він водночас був агентом СБ у копальні.

Режисер Кшиштоф Ґарбачевскі (1983 р. н.), нагороджений у Далi… »

Поезія має свій національний почерк у багатьох вимірах. Наприклад, я пригадую вірш білоруски Марійки Мартисевич про те, як білоруські та українські поетки поводяться в туалетах. Коли не помиляюсь, українки в цьому творі вирізнилися тим, що одразу, ще в черзі до кабінок, почали цілуватись, а потім організували у WC фестиваль.

Поетичні читання теж бувають різні. Наприклад, українські та польські. Головне в українських вечорах поезії – тексти, їхнє читання, що динамічніше воно, то більше слухацького схвалення викликає. Якось коментувати вірші – в багатьох випадках це майже моветон. А обговорення зводиться до переказу кумедних життєвих історій. Польський підхід до поезії трохи інший. Часто поетичні вечори в Польщі – передусім розмови, дискусії: про вірші, про суспільство, культуру, географію. Саме тому особлива роль тут належить модератору.

Так, Збіґнєв Мастернак під час нашого з Сергієм Прилуцьким вечора в краківському „Локаторі” постійно стимулював нас до розповідей про літературу, про пофігістів, про пострадянські реалії і т.п. Я тоді ще замість „zwi?zek radziecki” сказав „zesp?? radziecki”. Натомість, у київському „Смолоскипі” ми обійшлись без жодних модераторів під час акції „ГоКо-КоЛа”: троє з учасників префоменсу читали вірші, четвертий майстрував з дощок табуретку, потім навпаки, а під кінець ми розламали цю табуретку на просто на сцені кувалдою.

А що більше любите ви? Відповідь однозначна: приїздіть до Києва послухати вірші, а, наприклад, до Кракова – побалакати про сучасну поезію. Нехай Україна зберігає свій драйв, а Польща свою замисленість! Якщо хтось захоче „посвінгувати”, на здоров’я, але хай не забуває: від довгих розмов аудиторія „Дивану” чи „Смолоскипу” може заснути або просто піти з зали геть – пити найдешевше українське вино або їсти найкращі українські цукерки. Смачного!:)

Otwierając wczoraj pierwszy oficjalny dzień XI Międzynarodowego festiwalu „JazzBez” Karolina Beimcik (na zdjęciu pierwsza od lewej)ogłosiła, że zapowiadana już od dawna polsko-ukraińska płyta „Kolędy i szczedriwki” z kolędami pogranicza od 3.12. trafi do sprzedaży. Na płytę składa się 11 nowych opracowań kolęd z południowo-wschodniej Polski i Ukrainy o różnorodnej tematyce, a tytułowe szczedriwki to pieśni mające zapewnić urodzaj i dostatek. Utwory wykonywane są dwujęzycznie, po polsku i ukraińsku przez grupę Babooshki, czyli Karolinę Beimcik (Polska) i Danę Vynnytską (Ukraina). Oprócz wokalistek w nagraniu materiału wzięli udział: Jan Smoczyński – fortepian, Konrad Zemler – gitara, Michał Jaros – kontrabas, Michał Tomaszczyk – puzon, Bogusz Wekka – instrumenty perkusyjne.
K. Beimcik, z wykształcenia skrzypaczka, jest jazzową wokalistką (Karolina Beimcik Quartet), zajmuje się także aranżacją i komponowaniem. Dana Vynnytska znana jest polskiej publiczności przede wszystkim z projektu DagaDana. Praca nad płytą trwała kilka lat, a materiał został nagrany w tym roku. O grupie Babooshki wspominaliśmy pisząc o folkowym festiwalu Nowa Tradycja, na którym wyśpiewała II miejsce. Zagadką pozostaje dla nas nazwa zespołu. Bo jak wyjaśnić to, że polsko-ukraiński duet śpiewający polsko-ukraińskie kolędy pogranicza ma rosyjską nazwę? Wydaje nam się, że ukraińskie “Babusi” brzmią nie najgorzej. Odbiegając od nazwy, próbkę materiału i więcej informacji znajdziecie tutaj.

„Літаючий рояль” (Latająca maszyna) – перший польський мультиплікаційно-ігровий фільм у 3D, для створення якого були використані найновіші технології, запозичені у творців фільму «Аватар». Ця стрічка нещодавно вийшла на екрани Польщі і вважається однією з найбільш сучасних робіт, над якими доводилося працювати польським кінемтографам.
Це перша робота поляків з популярним зараз 3D-форматом. Спільне виробництво Польщі, Норвегії, Китаю і Великобританії коштувало 9 млн. євро, а зйомки проходили в Лодзі на гігантському майдані площею 10 тис.м.кв.
Для  реалізації проекту було задіяно понад 200 мультиплікаторів. Серед них люди, які працювали над створенням таких бестселерів, як „Історія іграшок”, „Труп нареченої”, „Уоллес і Громіт” та інших.

Продюсери і мультиплікатори відкрили таємницю створення фільму – як намальований на екрані комп’ютера інструмент насправді злетів у тривимірному просторі.
Продюсер Х’ю Велшмен розповідає: ”Літаючий рояль” дійсно винятковий. Але тому його модель це також справжня примадонна і найскладніша актриса, з якою мені доводилося працювати”. Він також зізнається, що спочатку фільм мав тривати всього півгодини.
Для створення картини було витрачено чимало часу і зусиль: збудовано аж 14 моделей літаючого рояля плюс одну величезну, з крилами і 122 рухомими з’єднаннями. На них мультиплікатори безліч разів фотографували лялькових персонажів, які з’являються у фільмі – 122 рази для кожного кадру, а кадрів у фільмі 120 тисяч!

„Літаючий рояль” – це не тільки найсучасніші технології Далi… »

Уявімо собі співачку Альошу, яка через п’ять років після Євробачення раптом переспівує “Сизокрилого птаха” з репертуару Софії Ротару і моментально здобуває шалений успіх в українського слухача по всій країні (тільки не кажіть, що не знаєте, хто така Альоша). Так звучить “Mój Big Bit” Ані Русович – класичний біт-рок із чистим гітарним звучанням і сильним, гармонійним вокалом у сучаному аранжуванні.

Але починав усе Францішек Валіцкі, котрий 62-го року заснував віа “Блакитно-чорні” (Niebiesko-Czarni). У цій групі розпочалася кар’єра легендарного Чеслава Нємена. У цій групі здобула славу її вокалістка – не менш легендарна Ада Русовіч, дружина Валіцького. За свою 14-літню історію Блакитно-чорні випустили вісім альбомів і дали понад три тисячі концертів у Польші та за кордоном.

Через двадцять років після трагічної загибелі Ади Русовіч її пісні повертаються до слухача голосом її доньки Ані. Перша презентація проекту відбулася цьогоріч на фестивалі популярної музики в Ополі (в коментарях до запису виступу на ютубі можна прочитати, що то була єдина цікава річ на цілому фестивалі). А дебют співачки Ані Русовіч був п’ять років раніше на загальнопольському відбірковому конкурсі Євробачення.

Диск “Mój Big Bit” складається з 6 авторських композицій і 6 каверів на хіти Ади Русовіч. Маємо вже також перший кліп:

Далi… »

Томаш Ружицкі (нар. 1970 р.) – поет, критик, перекладач. У доробку автора шість збірок віршів (книга “Kolonie”, 2007 була у короткому списку премії Ніке), книга вибраних творів та епічна поема “Дванадцять станцій” (”Dwanaście stacji”, 2004), за яку він був нагороджений премією Косцєльскіх. Поезії Ружицького перекладалися багатьма європейськими мовами. Його книги вийшли у Франції, Німеччині, Італії, Словаччині, США. Сам поет перекладав Стефана Малларме (”Rzut kośćmi nigdy nie zniesie przypadku”, 2005), Артюра Рембо, Віктора Сеґалена. Мешкає в Ополі. Викладає французьку мову та літературу.

“Книга обертів” (”Księga obrotów”, 2010) – наразі остання збірка Томаша Ружицького. Це вісімдесят вісім “8-ок”, віршів, із яких кожен складається з двох строф по вісім версів, упорядкованих особливим внутрішнім ритмом і оказіональними приблизними римами. Збірка отримала позитивні рецензії критиків і потрапила до списку претендентів на цьогорічну премію Ніке.

Час від’їзду

Час від’їзду. Осінь в шлейфі
з червоного листя подає зимові знаки
понад горами. В час легкої прогулянки
на лавці біля бензозарпавки
ці самі два бродяги лахміття сушать.
В усмішці щербини поміж зубами.
Кожен другий день порожній, темна дірка
у пам’яті? Що він робив? Знову хотів ошукати

час, вийняв знімки з-понад того моря.
Вечір, деренчать скутери, сильно пахне
кава на хвильку, поки надійде буря.
Шукає фотографію, яку не знайде.
Вона там спускається боса по каменях
прямо до води, із закасаним власне
платтям, красива. Секунда до сутінків.
Закоханий погляд, скам’яніла рука. Далi… »

Andrij Bondar – poeta, tłumacz i publicysta ukraiński postanowił spróbować swoich sił w prozie, (bardzo poetyckiej, co prawda), w książce „Historie ważne i nieważne”. Co ciekawe, jego dzieło miało premierę wcześniej w Polsce niż na Ukrainie. Zresztą jego związki z Polską są liczne i ciekawe, możemy się o tym przekonać czytając niektóre z historyjek. Autor zna, bowiem dobrze polską mentalność i zwyczaje, i ma tam także zaprzyjaźnionych poetów.
Książka składa się z dwóch części: „Historii ważnych”, – czyli właśnie wydarzeń z życia wziętych, mieszczących się na jednej, maksymalnie dwóch stronach, i „Historii nieważnych” – nieco dłuższych, podanych w formie zbliżonej do felietonu.

Mimo wielu wątków polskich, główny nacisk został położony na stronę ukraińską i to z korzyścią dla polskiego czytelnika, który z zainteresowaniem będzie śledzić opowieści z życia Bondara, porównując się z sąsiadami zza granicy, tak podobnymi i zarazem tak różnymi od nas. Najbardziej urzekające są historie z dzieciństwa, może dlatego, że autor był w stanie tak doskonale uchwycić zachwyt nad nową, nieznaną rzeczą, absurdalnością niektórych kłótni z rówieśnikami, niezwykłą wagę małych czynów, na przykład zaniesienia wiadomości o śmierci dziadka do znajomych, (bo telefonów jeszcze nie było), czy strach i wstyd, który tak często towarzyszy dzieciom z zupełnie niezrozumiałych dla dorosłych przyczyn. Bondar opisuje świat, w którym czas biegnie wolniej i upływa więcej

Відомий польський поет Богдан Задура за збірку віршів «Нічне життя» отримав у травні найпрестижнішу в Польщі поетичну нагороду Silesius. Українська поезія давно занесла ім’я поета до віртуальних святців, адже більшість її переклав польською саме Богдан. На початку вересня Задура завітає до Чернівців на поетичний фестиваль Meridian Czernovitz.

– Богдане, кілька тижнів тому твоє «Нічне життя» здобуло премію Silesius. Чим для тебе – з-поміж двох десятків твоїх поетичних збірок – важлива саме ця книжка? Чим вона відрізняється від інших? Чи з’явилось у твоїй поетиці щось нове? Це opus magnum чи просто чергова збірка, яка добре вдалась?

– За моїм відчуттям, це просто чергова збірка віршів, щось на кшталт незапланованої дитини. Замолоду щось плануєш, і це досить кумедно, бо мені здається, що в поезії нічого й ніколи неможливо спланувати. Opus magnum? Ні, я ніколи так не думав про цю книжку. Щодо поетики, то я радше бачу в «Нічному житті» продовження тієї, яка домінує в попередньому томі «Все». Довгі вірші поєднані з дуже короткими, трохи гумору (іноді чорного), підглядання та підслухування реальності. Новизна, вочевидь, полягає в тому, що згідно з одним зі значень назви, в багатьох віршах «Нічного життя» з’являються мотиви, почерпнуті зі снів. Звідси своєрідний сюрреалізм, який півстоліття тому здався б мені вельми привабливим, але мені бракувало уяви, щоби Далi… »

Literatura jest jak piorun kulisty. Wpada i może o coś zahaczyć, ale może też wylecieć, nie zostawiając śladu. Dlatego muszę wywołać szok, żeby poprzez emocje trafić do rozumu – mówi Maria Matios, jedna z czołowych ukraińskich pisarek, która w piątek gościła w Rzeszowie.

Maria Matios przyjechała na polską premierę sztuki “Nacja”, na podstawie swojej prozy w reżyserii Rostyslava Derzhypilskyy. Wielokrotnie nagradzaną i okrzykniętą najlepszym spektaklem ubiegłego roku na Ukrainie “Nację” zaprezentowali artyści Akademickiego Teatru Muzyczno-Dramatycznego im. Iwana Franki z Iwano-Frankowska. Dlaczego premiera właśnie w Rzeszowie? Bo tę książkę po raz pierwszy w Polsce wydano właśnie tutaj. Kolejnym powodem, dla którego ten spektakl rozpoczyna życie na polskiej scenie w stolicy Podkarpacia, jest osoba Jerzego Grotowskiego, który tu się urodził. Reżyser spektaklu zarażony ideą “teatru ubogiego”, tworzy swoje spektakle w duchu Wielkiego Reformatora Teatru drugiej połowy XX wieku. Autorka “Nacji” Maria Matios, jest niezwykle popularną autorką na Ukrainie, laureatką Państwowej Nagrody im. T. Szewczenki w 2005 roku, a także zwyciężczynią konkursu Książka roku 2004 (za powieść “Słodka Darusia”). Jest rdzenną hucułką z Bukowiny. Mieszka w Kijowie. Autorka 12 książek (w tym także tomów poetyckich). W Polsce ukazały się “Nacja” (2006) i “Słodka Darusia” (2010). Inscenizację “Słodkiej Darusi” zobaczymy także na rzeszowskiej scenie już w październiku, podczas Rzeszowskiego Tygodnia Teatralnego Polsko-Ukraińsko-Słowackiego w ramach Podkarpackiej Unii Teatrów. 

Далi… »

Розмова з Президентом польського ПЕН-клубу (з 2010 р.), перекладачем, літературним критиком, істориком ідей Адамом Поморським.

Олег Вівчарик: Як ви розцінюєте динаміку українсько-польських стосунків? На якому етапі вони зараз?

Адам Поморський: В нас значна спільна історія… В процесі історичних взаємин між українцями та поляками часто стояла неможливість чітко взаємодіяти. На щастя двадцять років тому ми отримали значний подарунок… Із розпадом Радянського Союзу та падінням комуністичного ладу ми отримали можливість зближуватись і розширювати свої взаємини.

З’ясувалось, що після комуністичного ладу ми побудували виняткові, власне динамічні, стосунки. Стосунки, що глибшають, збагачуються, розширюються. І зараз постає питання чи вистачить цього…?

Сьогодні можна ґрунтовно говорити про три важливі аспекти і контексти, що визначають наші взаємини. По-перше, Далi… »

Днями відбувся XIV Фестиваль фольклорної музики Польського радіо “Нова традиція” (12-15 травня). Цього року гран-прі (10 000 злотих!) і спеціальну нагороду ім. Чеслава Нємена отримав дует із Хохолова – Аґата Сємашко (вокал) і Куба “Бобас” Вілк (гітара) (Kuba “Bobas” Wilk i Agata Siemaszko). Історія цього колективу почалася кілька років тому і наразі вони тільки працюють над першим альбомом. Дует виконує (а за їх словами “бавиться у”) відомі циганські і словацькі народні шлягери у власній інтерпретації. Один з таких звучить у трейлері до вистави “Ляльки” Театру ім. С.І. Віткевича:

Лауреатами ІІ премії стали колективи “Babooshki” і “Sporysz Polska”, ІІІ премії – “Vidlunnia” і “Melodia w Polsce”. Нагорода глядацьких симпатій “Буревій оплесків” дісталася колективу з Санока “Widymo” (”багатоголосна музика людей із Солоних гір про те, що було і що відбувається…”):

Тут можна подивитися кілька відео з фестивалю. А фінальний концерт лауреатів можна дивитися на цій сторінці (віконце з лінками Wideo внизу сторінки).

Відомий кінорежисер та оператор – про ментальну кризу на польському ТБ, технологію пошуку правильного героя для фільму й те, навіщо відчувати біль, знімаючи документальне кіно.

Перший великий успіх нині відомому польському кінематографісту Марчіну Кошалці принесла його дебютна картина «Такого чудового сина народила» (1999), головними героями якої стали батьки Марчіна. Відвертість, із якою автор задокументував епізоди з повсякденного життя своєї родини, а також показ цієї картини в ефірі одного із загальнонаціональних телеканалів спровокували велику дискусію в суспільстві. Сьогодні Марчін не аж так любить, коли Далi… »

Малґожата Хіллар народилася 19 серпня 1926 року. Справжнє ім’я – Яніна Кристина Хелена Хіллар.
Спочатку свої твори підписувала як Малґожата (Маргарита), потім так уже і лишилося.
Писала переважно інтимну лірику.
Почала навчання у гімназії у Старограді Ґданському. Під час окупації продовжувала навчання на таємних курсах у Варшаві. У 1945-1946 роках перебувала на чиновницькій роботі у Бидґощі. Екзамен на атестат зрілості склала екстерном у 1946 році у Ченстохові. Закінчила юридичний факультет Вашавського університету.
Дебютувала як поетеса публікацією поезії “Слова” у “Новій культурі” у 1955 році. Перший том поезій “Глиняний глечик” вийшов у 1957 році.
Чоловіком Малґожати був відомий критик і поет Збіґнєв Бєньковський. У 1962-му (за іншими даними у 1963 році) народився син Давид. Разом із чоловіком виїхала стипендіатом до США. Перед поверненням до Польщі у 1970 році відвідала Францію, Голандію та Німеччину. У 1967-му випустила томик поезій “Чекання на Давида”, присвячений сину. У 1970-му ж році розлучилася з чоловіком. 1972-й – випустила “Вибрані поезії”. Після чого взяла тривалу паузу. Далi… »

Повість польської письменниці Ізабелли Сови „Терпкість вишні” – друга у циклі „ягідної трилогії”.
Головна героїня виросла під тиском авторитету батьків. Навіть обираючи свій шлях у житті, вона боїться сперечатися з батьками, чинити по-своєму. За бажанням честолюбного батька її назвали Вишеславою – на честь польської поетки, лауреатки Нобелівської премії Шимборської. Однак майже всі називають дівчину – Вишня. Вона вступає до університету, але потім довго не наважується розповісти вдома, що змінила факультет, а згодом залишила навчання. Назви факультетів – іронічні: СНОБ – Сучасне Неспростовне Оповідання Бредні, КАША – Капітальна Абсолютизація Шельмівства та Ахінеї. Героїня змінює більш престижний, на думку батьків, на „посередній”. Загалом повість – ілюстрація згубності амбіцій та „комплексу відмінника” зокрема Далi… »

Autor: Bogdan Huk

Wielki powrót Polaków i problematyki stosunków polsko-ukraińskich na strony współczesnej prozy ukraińskiej – w taki sposób można podsumować wątek główny powieści wołyńskiego pisarza średniego pokolenia Wołodymyra Łysa „Stolittia Jakowa” (pol. „Stulecie Jakuba”), zdobywcy ubiegłorocznej nagrody głównej w konkursie powieści, scenariuszy filmowych, sztuk i pieśni lirycznych o miłości „Koronacja Słowa”. Nieobecność problematyki stosunków polsko-ukraińskich w powojennej prozie ukraińskiej była znacząca i dyktowana nie tylko polityką władz komunistycznych, bowiem pomijała ją także literatura tworzona na emigracji. Tym ważniejsze jest więc to, że Łys, dokonując przełomu w sferze problematyki, dokonał go także w dziedzinie obrazu: wszystkie polskie postacie ukazane zostały pozytywnie. Czyżby reszta zależna była tylko od literatury?

Tematem wołyńskiej sagi są dzieje miłości do Polki, Zofii Miałkowskiej,  przeżywanej przez Ukraińca, Jakowa Mecha (młodzieńca w latach 30. XX w., a na początku XXI w. starca mieszkającego w wiejskim zakątku zachodniego Wołynia, gdzieś koło Lubomla). Konstrukcją, dzięki której może zaistnieć opowieść o miłości, jest ludzka pamięć, a także nierozerwalnie z nią związane i konstytuujące człowieczeństwo Jakowa doświadczenie, które można nazwać doświadczeniem miłosnym. Dlatego rzeczywistym narkotykiem „Stolittia Jakowa” jest uczucie żywione do kobiety, które nadaje sens istnieniu pamięci i jej nosiciela. Nie Jakow posiada miłosną pamięć, a to pamięć trzyma go w swych objęciach, umożliwiając starzenie się, lecz nie dopuszczając do pozbawionej sensu śmierci.

Далi… »

Нещодавно дочитала повість польської письменниці Ізабелли Сови «Смак свіжої малини» – першу частину «ягідної трилогії» («Смак свіжої малини», «Терпкість вишні», «Тістечка з ягодами»). Слід сказати, що авторка любить «смачно» називати свої книжки. Наприклад, «Зелене яблучко» («Zielone jabłuszko») – ще одна її повість.
Книжки трилогії купила кілька років тому, але черга до них дійшла тільки тепер, незважаючи на соковитість і привабливість обкладинок.
Щодо повісті «Смак свіжої малини». Твір перекладали з польської. Багато полонізмів, що повторюються, від чого й мова повісті видається одноманітною. Можна було б один раз скористатися й польським словом, а в інших реченнях замінити його, дібравши два-три українських синоніми. Та навіть незважаючи на це, «Смак свіжої малини» читається легко.
Повість для тих, хто хоче розслабитися. Глибокої філософії – немає. Кілька думок, які можна було б виписати й за нагоди процитувати – є. Книжка «про життя». На першому плані Далi… »

Їжак Єжи народився 1996 року. Спочатку він мешкав на сторінках альтернативного журналу Ślizg, який виходив у Польщі щомісяця до 2007 року і розповідав про екстремальний спорт і хіп-хоп культуру. А оскільки Єжи катається на дошці і на думку скінів Зенека і Стефана “має проблеми”, то саме тут він і прижився, і головне – став відомим. В принципі, він звичайний польський їжак, любить дівчат, бавить себе пивом і планом, і нікому не заважає (майже нікому). Але в нього є незвичайні друзі – серійний маньяк і священник з чаклунськими замашками. І ще час до часу з ним трапляються різні пригоди, за якими вельми цікаво спостерігати, бо Їжаку Єжи завжди вдається виходити сухим із води. Навколо нього політики і проститутки, поліціянти і зірки диско-поло, скінгеди і гопники “на районі”.

Від часу, коли Рафал Скажицкі написав, а Томаш Лешняк намалював першу історію про Єжи, його кар’єра Далi… »

Uniwersytet Narodowy „Akademia Kijowsko-Mohylańska” należy do najstarszych i najlepszych uczelni na Ukrainie oraz we Wschodniej Europie. Akademia w ciągu swojej ponad 350-letniej historii wykształciła całe pokolenia politycznej i duchowej elity Ukrainy. Działalność obecnego ministra oświaty na Ukrainie wskazuje jednak, że dorobek uczelni wydaje się być raczej problemem aniżeli powodem do dumy dla obecnych władz na Ukrainie.

Uniwersytet Narodowy „Akademia Kijowsko-Mohylańska” został reaktywowany przez Radę Najwyższą Ukrainy we wrześniu 1991 r. Wraz z ogłoszeniem niepodległości przez Ukrainę wznowienie działalności Akademii było symbolicznym aktem politycznego i naukowego odrodzenia ukraińskiego społeczeństwa. Uczelnia od początku swego istnienia była synonimem wolnej i niezależnej myśli narodu ukraińskiego – jej absolwentami byli Iwan Mazepa, Pylyp Orłyk, Pawlo Połubotok, Iwan Skoropadski, wykładowcami zaś Hryhorij Skoworoda, a także Michaił Łomonosow. Znajdując się w granicach Cesarstwa Rosyjskiego uczelnia została jednak zamknięta w 1817 r.

Далi… »

Наприкінці літа цього року в Чернівцях (видавництво «Книги-ХХІ») вийшла в світ книжка, котра не зібрала ані хвилі рецензій, не здобула премій чи відзнак, не стала бестселером. Воно й не дивно: така ж доля спіткала цю книгу і в інших країнах Європи, в Італії вона десятиліттями «не помічалася», хоч автор і жив тут із 1955 року аж до смерті, у Франції книжка йшла до читача тридцять п’ять років, незважаючи на покровительство самого Альбера Камю. Тільки в Англії вона здобула сякий-такий розголос, переважно схвальний, і була видана ще далекого 1951 року.

Мова йде про роман «Інший світ. Совєтські записки» Ґустава Ґерлінґа-Ґрудзінського, польського в’язня совєтських таборів. Написаний упродовж 1949-1950 років, цей роман так важко пробивав собі дорогу до суспільної думки, до зваженого читання і навіть вивчення, що стає цілком зрозуміло Далi… »

Богдан Задура — живий класик польської літератури та одночасно — наймолодший поет Польщі, попри 65-річний вік. На остан­ньому постійно наголошують критики, дивуючись його потягу до експериментів, постійній зміні тональності й форми вірша.

ШО Богдане, ти пам’ятаєш, коли саме в тобі почали зароджуватися поезія, поет?
— Якогось конкретного часу не пам’ятаю, але вже в дев’ять років я написав свій вірш — романтичний, про море, в якому возвеличував працю рибалок. Це був кепський вірш, але як на дев’ятирічну дитину — непоганий. Мій батько був ветеринаром, але в нас була непогана, як на інтелігентів у першому поколінні, бібліотека класики польської літератури — тринадцять томів Юліуша Словацького, видання «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича з фривольними ілюстраціями, «Попіл» Стефана Жеромського. Я навіть думав, що я є реінкарнацією Жеромського у своєму часі, хоч такого слова й не знав ще.

ШО Тобто в тому віці на тебе найбільше вплинула романтична література, так?
— Так, а особливо деякі моменти з тих книжок. Пам’ятаю, я підростав, був підлітком, а Далi… »

Gdyby każda kropla mówiła: jestem niepotrzebna, to by morza nie było. Coś robić trzeba. I warto coś po sobie zostawić. Pamiętajmy, że żyjemy nie tak długo jak żyjemy, ale jak długo pamięć o nas pozostaje.

Z Natalią Hładyk ze Zjednoczenia Łemków rozmawia Olga Hryńkiw

– Kim Pani jest? Jak określa swoją tożsamość?

– Jestem Łemkinią.

– Ale łem Łemkinią czy Łemkinią-Ukrainką?

– Łemkinią-Ukrainką albo Łemkinią-Rusinką, jak wcześniej o nas mówiono.

– Która to Pani Watra?

Далi… »

Wyobraźcie sobie dolinę górskiego potoku ze wszystkich stron otoczoną zalesionymi pagórkami. Cisza taka, że każdą muchę słychać z osobna. Tak tu jest przez trzysta sześćdziesiąt dwa dni w roku. Przez pozostałe trzy dolina wygląda jak przeniesiony w góry Woodstock: morze namiotów, morze ludzi. To Łemkowie. Od wysiedlenia minęło ponad pół wieku, ale oni uparcie wracają. Nie ma ich chyż, ale wracają. Niektórzy nieznają już łemkowskiego, ale wracają. Wielu umarło, ale wracają ich dzieci. Rozpalają watrę. Stąd nazwa imprezy – Watra. Jak pewne jest, że przyjadą, tak pewne jest i to, że będzie padać. Mówią, że kiedy ich wywożono, góry płakały, ze smutku. I teraz, kiedy wracają, też płaczą – ze szczęścia.

Kim są Łemkowie? Teorii jest kilka. Oni sami podzieleni są na dwie frakcje: Łemków-Ukraińców, uznających się za grupę więcej

Паспорт Політики – престижна польська нагорода у різних галузях культури, яка щорічно вручається журналом “Політика” (з 1993 р.)

Таким є збірний образ лауреатів на думку організаторів премії: «Вони дебютували минулого сезону або протягом кількох останніх років, витримали перші важливі успіхи та звернули на себе увагу критиків, а отже – велика кар’єра ще попереду. Сміливі, безкомпромісні, люблять експерименти і ризик. Вони  йдуть власним шляхом, не спокушаються на легку поживу і серйозно ставляться до аудиторії, в якій бачать партнера, а не споживача».

Нагороди в шести категоріях отримали семеро митців (у номінації драма – двоє, сценарист та режисер) віком від 31-ого до 52-х років, які народились у різних куточках Польщі, зокрема також на периферії. На цьому окремо наголошує Політика, бо факт Далi… »

Цього року спеціальна нагорода популярного польського видання Політика була вручена Т.Ружевичу, “великому поету, з вдячністю за уроки проникливого погляду на дійсність і мову, якою ми її змальовуємо, за високі вимоги до читача. …за вірність поезії і собі”.

Тадеуш Ружевич (Tadeusz Różewicz) — польський поет, письменник, драматург і сценарист. Один з найвідоміших у світі сучасних польських письменників, лауреат численних премій (зокрема Нагороди ім. Владислава Реймонта у 1999 р., премії Ніке у 2000 р.), почесний доктор кількох університетів Польщі, член академій мистецтв Німеччини. Народився 9 жовтня 1921 у місті Радомсько, в роки війни брав участь у партизанському русі, пізніше вивчав історію мистецтв у Яґеллонському університеті (1945-47), кіно у Лодзі (1948-49), подорожував до Чехії, Монголії, Угорщини, Франції. Від 1968 року мешкає у Вроцлаві. Здобув популярність збіркою віршів Niepokój (Занепокоєння, 1947). Як драматург дебютував у 1960 р. із п’єсою Kartoteka (”Картотека”).

«Якщо поезія – це мова сенсу, то до мене Далi… »

Про «Гуляш із турула», про стереотипи, про українців, слов’ян, про їхній менталітет – у ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET із Кшиштофом Варґою.

- «Гуляш із турула» отримав приз читацьких симпатій на конкурсі Nike. Що для вас означає ця премія?

- Це дуже приємна нагорода. На жаль, вона не фінансова (сміється). Для мене вона була важлива передусім тому, що люди зацікавилися цією книжкою, тематикою. Для мене найважливіше, що вони зацікавилися Угорщиною, зацікавилися історією цієї країни. Відомо, що приз читацьких симпатій є завжди приємним, бо це справжня нагорода. Її не присуджують, скажімо, семеро осіб, які сидять у журі, а певна кількість людей, які прочитали цю книжку, і говорять: «Так. Це книжка, яка нам найбільше сподобалася цього року». Далi… »

Запевне, ширшому колу українських слухачів легенда польської музики Voo Voo відома зі співпраці з вітчизняною рокозацькою бандою Гайдамаки, адже тут і радіо, і відео, і виступи на фестивалях – гарний бо направду в них вийшов спільний альбом. Тим не менше, припускаю, що найновіший їх диск “Wszyscy muzycy to wojownicy” (”Усі музики – вояки”) сприйматиметься в нас так само добре. Кілька рецензій від різних музичних критиків, котрі допоки мені трапили в око, знаходять в цій праці хіба той мінус, що “ніби вже було” – влітку синам Войчеха Ваґлевського (відомими за псевдо Fish та Emade) вдалося втілити успішний мінімалістичний гітарний проект Kim Nowak (Кім Новак). Відповідь старшого покоління молодшому? Хіба, не зовсім так. Обидва релізи тяжіють до атмосфери 60-70-х. Слухаючи Кім`а Nowак`а, мені одразу приходять асоціації до the Wolfmother, the White Stripes, the Dead Weather тощо – старі добрі гітарні рифи в новому диханні (останні кілька років дуже модний тренд). Ставлю альбом Voo Voo – геть інші аромати. Тут згадується і Animals, і Morphine одночасно, та ж між ними цілих три десятиліття! “Усі музики – вояки” – музика доброї витримки. Так, тут є рок, джаз і фолк, є електрогітара, сакс і акустика, навіть трохи шансону (у доброму розумінні), але ці слова дають тільки натяк. Далi… »

Підсумовуючи свій фестивальний досвід у 2010 році, я неодмінно згадую один із найкращих мультикультурних заходів України – фестиваль Фортмісія, який вдруге проходив цього літа на українсько-польському кордоні неподалік села Поповичі на залишках оборонних фортів Першої світової війни. Тоді найціннішим моїм відкриттям став живий виступ гурту з незвично довгою назвою Let Me Introduce You to The End. Меланхолійні, психоделічні композиції колективу чудово вписалися в атмосферу закриття фестивалю і після виступу публіка буквально завалила хлопців з гурту. Його фронтмен, музикант і фотограф, а також наш друг Раян Сокаш є дуже прихильним до українського слухача і тому намагається часто бувати в Україні з концертами та виставками. Ось і зараз у львівській ґалереї Дзиґа можна було подивитися експозицію його фоторобіт. А незабаром вийде новий кліп гурту, який Раян знімав навесні у Києві. Далi… »

Премія імені Казимира Малевича заснована 2008 року з нагоди 130-річчя від дня народження митця. Премія, ініціатором котрої став Польський Інститут у Києві, – свідчення пам’яті та визнання Казимира Малевича – митця польського походження, що народився у Києві.
Премія ім. Малевича вручається раз на два роки митцеві віком до 40 років, що народився/лася в Україні, незалежно від актуального місця перебування, за його/її внесок у розвиток сучасного мистецтва особливо підкреслюючи якість, майстерність, досягнення, значення. Обмежень щодо освіти, творчих напрямків, участі або її відсутності у творчих об’єднаннях немає.

Наразі відомі імена фіналістів Премії. Ними стали

Скульптура, перформенс, відео, інсталяція.. Альтхамер – сучасний європейський митець. А Людвіґський форум мінародного мистецтва – не просто музей. Тут, в першу чергу, облаштовано простір, в якому можуть бути представлені й поєднані різні форми сучасного мистецтва – живопис і фотографія, театр, музика, кіно, танець, поезія. Саме тут від 12 грудня цього і до 20 лютого наступного року проходитиме виставка Павела Альтхамера “Золотий лицар”, яка представлена однойменним фільмом і скульптурою. Крім того, паралельно в одному з ахенських соборів розміщено його нову інсталяцію.

Виставка у Людвіґському форум – це теж частина отриманої Альтхамером премії “Kunstpreis Aachen”. Нагорода присуджується раз на два роки за “значний і тривкий вплив на міжнародний мистецький простір”.

Лінки:

• ukrpol.net про скульптуру Павела Альтхамера
• досьє польською та англійською на culture.pl
• Paweł Althamer at culturebase.net
• малюнок Пола Раяна (Paul Ryan) з tate.org.uk

Przyjazd na Ukrainę aktorów i reżyserów światowej klasy, jaskrawe zwycięstwo ukraińskiego filmu „Щастя моє (Szczęście moje)” – te wydarzenia towarzyszyły minionemu festiwalowi „Mołodist’” („Młodość”), który co roku odbywa się w Kijowie. Poniżej prezentujemy wywiad z człowiekiem, którego imię stało się synonimem festiwalu – dyrektorem „Mołodosti” Andrijem Chalpachczi.

Dlaczego wziął  się Pan za taką kłopotliwą sprawę jak festiwal filmowy?

Zawsze marzyłem o kinie, ale jakoś nie wyszło w młodości. Mam techniczne wykształcenie, obroniłem doktorat i pracowałem jako docent na Katedrze Żelazobetonowych Konstrukcji. Chodziłem do kina i zajmowałem się nim prawie jak profesjonalny krytyk. Pod koniec lat 80. W kinie Zorianyj powstał klub Dialog, którym kierowałem. Dialog stał się bardzo popularnym miejscem  oglądania i omawiania filmów, po które jeździliśmy do Moskwy, zwracaliśmy się do ambasady. Dostawaliśmy to, czego nie było na ekranach. Dosyć szybko nawiązaliśmy międzynarodowe kontakty. Wstąpiliśmy do Międzynarodowej Federacji Klubów Filmowych i mogliśmy jeździć na festiwale na jej zaproszenie. Właśnie wtedy Mychajło Pawłow, który kierował „Mołodostią” zaprosił mnie i Alika Szpiliuka jako konsultantów, którzy mieliby pomóc przeobrazić festiwal na międzynarodowy. Zostałem dyrektorem programowym, a od 1990 roku już głównym dyrektorem. I tam w nowym składzie – z Alikiem Szpiliukiem jako dyrektorem programowym, Ludmiłą Nowikową, Wołodymyrem Wojtenką, Ołeksą Perszką przekształciliśmy ten festiwal na międzynarodowy. Zwolniłem się z Instytutu Budownictwa, a od 1991-go zacząłem zajmować się tylko festiwalem. Hobby stało się zawodem. więcej

«Еринії», «Привиди в місті Бреслау» Марека Краєвського й «Шалене танго» Йоанни Фабіцької – такі початкові, але вже впевнені книжкові кроки наймолодшого українського видавництва «Урбіно» зі Львова. Зовсім нещодавно в команді «Урбіно» були тільки головний редактор, а в світі літературно-науковому знаний як автор багатьох словників Анатолій Івченко й перекладачка із польської і верхньолужицької мов Божена Антоняк. І ось тепер, крім щасливого творчого й подружнього тандему, до новоствореного видавництва додаються книжкові дизайнери, художники, нові автори й читачі. «Урбіно» ставить на якісну поліграфію із якісною видавничою підготовкою, а також на якісне редагування. Саме цим Анатолій Івченко й Божена Антоняк намагатимуться підкупити читача сучасної польської літератури й сподіваються виправити ситуацію із тим, що Україна не входить навіть у десятку країн, що найбільше перекладають поляків. Хочеться вірити, що у видавництва все вийде, адже вийшло зробити успішні початкові кроки цього року, коли навіть кити укрвидавбізнесу зав’язали на собі ремені міцніше. Тому й таке перше питання… розмова з Боженою Антоняк та Анатолієм Івченком

Bohdana Matijasz bywa nazywana ”zawodową filolożką” – jest redaktorką wydawnictwa i czasopisma “Krytyka”, literaturoznawczynią, krytykiem literackim, magistrem filologii i doktorem filozofii, tłumaczy z polskiego (m.in. Gottland Mariusza Szczygła, czy Fado Andrzeja Stasiuka) i białoruskiego.  I wreszczie – jest poetką, autorką tomików Niewywołane zdjęcia (Neprojawleni znimky, 2005) i rozmowy z Bogiem (rozmowy z Bohom, 2007). Najnowsza książka poetycka Bohdany Matijasz będzie nazywać się Twoje ulubione psy i inne zwierzęta (Twoji ulubleni psy ta inszi zwiri) i jeśli wierzyć zapewnieniom autorki, powinna się ukazać całkiem niedługo.

Na portalu litakcent.com prowadzi “pisarskiego bloga”, publikuje recenzje, wywiady, teksty krytycznoliterackie (http://litakcent.com/author/bogdana-matijash). W autorce rozmów z Bogiem – które według Andrija Bondara nieuniknienie staną się książką kultową – najbardziej ujmuje skromność i pokora, cechy nieczęsto spotykane w tym egocentrycznym ze swej natury fachu. Jej wiersze są pełne światła, po franciszkańsku proste, mistyczne i codzienne zarazem.

fot. Tetiana Dawydenko

Pages: 1 2

Pawło Korobczuk: poeta, muzyk, dziennikarz. Urodził się w 1984 roku na Piotra i Pawła w Łucku. Studiował na Wydziale Wschodoznawstwa Państwowego Uniwersytetu im. T. Szewczenki w Kijowie.

Autor trzech tomów poetyckich: „Natszczenebo” („Натщенебо”, Wyd. Смолоскип, Kijów 2005); „Cilodobowo” (”Цілодобово”, Wyd. Факт, Kijów 2007, razem z poetami B. Horobczukiem i O. Kocarewem); „Kajfolohja” (”Кайфологія”, Wyd. Факт”, Kijów 2010).

Jest laureatem konkursów „Nepowtornist” (2003), „Smoloskyp” (2004), „Molode wyno” (2005), „Neosfera” (2006), „Pidkowa Pehaza” (2006), „Literaturnyj Olimp” (2007), „Prosto tak” (2008), „Prywitannia żyttia” (2009), konkursu strony www.slonyk.com (2010).

Zwycięzca dziesięciu slamów poetyckich: slam na festiwalu „ZEX” (2006), lwowski slam (2008), białorusko – ukraiński slam (2008), slam na „Szuster Live” (2008), niemiecko – ukraiński slam (2009), Kijowski literacki slam (2009), slam w „Awenju” (2009), slam Kijowskiej wyższej ligi slamu (2010), finalista 1-go ukraińsko-rosyjskiego slamu (2007), a także irpińskiego (2006) i chmielnickiego (2007) slamów.

więcej

Януш Вишневський знає про жінок усе. Зокрема таке, про що чоловіки не мали б і здогадуватися. Тут варто перейти на драматичний шепіт: йому навіть відомо, що в жінок буває менструація!!! І пан Януш вельми пишається отим таємним знанням.
Із цим письменником на пострадянському просторі сталася дивна колізія: спочатку його, як раніше Коельйо, сприйняли серйозно. Читати щойно перекладеного російською Вишневського було круто й модно, «Самотність у мережі» вважалася книжкою для сумочок просунутих читачок, а на Московському книжковому ярмарку його вітали з тією ж помпою, як декілька років тому – просвітленого латиноамериканця. Сьогодні дискутувати про те, чи є твори Коельйо високою літературою, — моветон. А про Вишневського ще трохи можна.
Перший роман Януша Вишневського «Самотність у мережі», написаний сорокарічним чоловіком із кар’єрою науковця за плечима (Вишневський має докторський ступінь з хімії та інформатики, а нині займається молекулярною біологією) свого часу став бестселером у Польщі, розійшовшись накладом у 50 тис. примірників. Наступні книжки настільки ж приголомшливого успіху не мали і, як кажуть злі язики, нині прізвище Вишневського на батьківщині зникло з топ-рейтингів продажів, але то вже не має значення. Бо польський письменник підкорив один із найбільших книжкових ринків у світі – російський.
Росія – не Польща. Це зовсім інші обсяги накладів та набагато ширші промоційні можливості. І один із потенційно привабливих напрямків розкрутки бестселеру – український. Хоча й Україна, як нам відомо з класики, – не Росія. Далi… »

Pawło Neczytajło (ur. 1979 w Kamieńcu Podolskim), lider zespołu Propala Gramota, a także współtwórca duetu Zapaska. Z wykształcenia jest historykiem, pracuje w radiu. Razem z grupą Propala Gramota wydał 3 płyty: Cejwo (2007), Honor (2009) i Czudernacka syla (2010). Razem ze swoją żoną Janą (duet Zapaska) wydali w tym roku album Lanka.

-      Wasz zespół istnieje już kilkanaście lat, ale wiem, że zaczynałeś jako bard. W jaki sposób wynikła idea zespołu?
-      Tak naprawdę wszystko zaczęło się od zazdrości. Moi przyjaciele muzykowali, założyli zespół hipisowski i zapraszali mnie do wspólnego grania. Mieliśmy jeszcze kultowy zespół „Wowczi Jahody”. Ale zapierałem się, nie chciałem, chodziłem wtedy do szkółki niedzielnej, śpiewałem w chórze cerkiewnym i niebezpodstawnie myślałem, że muzyka rockowa prowadzi do moralnego i fizycznego rozkładu. Miałem rację. Jednak muzyka zwyciężyła, zacząłem grać i śpiewać. Na początku łączyłem działalność autora-wykonawcy z rolą jednego z frontmanów w grupie „Chmelni Suneli”. Były to wszelkiego rodzaju regionalne festiwale, nawet jakieś prestiżowe tournee  „Czerwonej Ruty”, na którym powiedzieli mi: więcej

Директор Інституту Книги в Польщі Ґжеґож Ґауден про досвід реформування бібліотек та популяризацію польських авторів. Український книжковий ринок радше мертвий, ніж живий. Про державну підтримку перекладів української літератури за кордоном взагалі говорити не доводиться. Всі здорові ринкові процеси в Україні безжально зводяться нанівець програмою «Українська книга», витриманою в кращих традиціях непотизму. І поки у нас за 350 тис. грн (!!!) із цієї сумнозвісної програми видають книгу міністра Кабміну Анатолія Толстоухова про Харцизьк, а Держкомітет телебачення та радіомовлення ганьбить країну на міжнародних книжкових виставках, наш західний сусід проводить активні реформи і стимулює книговидання, розбудовує бібліотеки. Про те, як Польща заохочує читати і популяризує своїх авторів за кордоном, Тиждень поспілкувався з Ґжеґожем Ґауденом, директором польського Інституту Книги, який 9 листопада відвідає Україну в межах спільного проекту Книгарні «Є» та Польського Інституту у Києві. Читайте інтерв’ю на порталі Український тиждень.

АННА ФІЛІПЧАК. «СУПЕРШОПЕН ПОВЕРТАЄТЬСЯДО ВАРШАВИ», 2010 р.

У сьогоднішньому випуску газети “День” читаємо прекрасний матеріал Марії Томак “Фридерік повернувся до Варшави. Витончений меланхолійний геній Шопена поляки «конвертують» у стійкий патріотизм”. Приводжу її текст повінстю, але також запрошую Вас подивитися прекрасні шопенівські плакати власне на самій сторінці газети. Далi… »

Fragmenty zapisu rozmowy z Marią Matios, ukraińską pisarką – 27 maja 2010,
Przemyska Biblioteka Publiczna. Spotkanie zorganizowane przez Redakcję
„PPK” prowadził doktor Andrzej Juszczyk. Rozmowę tłumaczyła Anna Korzeniowska-Bihun, autorka przekładów książek Marii Matios na język polski.

Andrzej Juszczyk: Gościmy dzisiaj panią Marię Matios – pisarkę, która przyjechała do nas z Kijowa, studiowała w Czerniowcach, a urodziła się w Roztokach na Bukowinie i jest Hucułką z urodzenia. Dla mnie i dla ludzi wychowanych w kulturze polskiej Huculszczyzna to taki mityczny, egzotyczny kraj. Chociaż tam byłem i trochę zwiedzałem góry, to Huculszczyzna jest nadal dla mnie egzotyczna. Jest ona znana w polskiej literaturze dzięki Vincenzowi. To takie na wpół legendarne miejsce. Kiedy czytam Pani teksty, jakkolwiek one są bardzo osadzone w historii, to jednak kojarzą się z nieco mityczną rzeczywistością. I kojarzy mi się to także z realizmem magicznym. Z tym, co
jest fantastyczne, gdzieś tam daleko, za horyzontem. Ale Pani jest naprawdę Hucułką i naprawdę pochodzi z Huculszczyzny. Więc moje pytanie jest takie, może naiwne i głupie: czym dla Pani ta Huculszczyzna jest? Jak to jest być pisarzem huculskim?
Maria Matios: Chciałabym uściślić kilka spraw. Jestem już starą pisarką. Debiutowałam w 1982 roku. To było pięć tomików wierszy. Poezja jest rodzajem samowyrażania. Kiedy już powiedziałam wszystko, co miałam do powiedzenia, rozejrzałam się i zauważyłam, że jest inne życie. Prozę zaczęłam pisać z niewiedzy na temat życia. Rodziło się we mnie wiele pytań na temat tego, co się dzieje z człowiekiem w świecie. Pan powiedział, że Huculszczyzna, Далi… »

Uśmiech na ustach a w oczach łzy (2008) – film dokumentalny Jana Sosińskiego o pobycie ukraińskiego zespołu Perkałaba w miejscowości, od której muzycy wzięli nazwę. Grupa, która wykonuje energetyczny huculski punk-folk, daje koncerty dla kilkudziesięciu mieszkańców. Obecnie Perkałaba podupadła. Znana była ze szpitala psychiatrycznego. W latach 80. wśród jego pensjonariuszy można było spotkać przeciwników dawnego reżimu komunistycznego i niepokornych artystów. Dziś została tam zaledwie garstka pacjentów, którzy nauczyli się żyć na odludziu.

Uśmiech na ustach a w oczach łzy na filmpolski.pl

«Українське видавництво» у Кракові–Львові (грудень 1939 року – березень 1945 року) ввійшло до історії української культури як найбільший видавничий осередок часів Другої світової війни. Його авторами були Богдан Лепкий і Святослав Гординський, Іван Крип’якевич і Михайло Возняк, Дмитро Дорошенко й Дмитро Чижевський, Євген Маланюк і Тодось Осьмачка, Юрій Клен і Михайло Орест, Юрій Косач і Юрій Шевельов. Різножанрова продукція видавництва (книжки, газети, журнали, аркушеві друки) ввібрала огром фактів, подій, епізодів тогочасного життя українців, насамперед у Генеральній губернії, але також у Німеччині, Райхскомісаріяті Україна й на інших підкорених територіях Центрально-Східної Европи. Дотепер цей багатий матеріял погано вивчено й відображено в дедалі більшому масиві досліджень тієї доби. Далi… »

Жінка, письменниця, громадський діяч, політик – в одній особі.
Мануела Ґретковська – полька. Народилася у 1964 році. Закінчила філософський факультет Ягелонського університету. Багато подорожувала, жила у різних країнах. Кілька років вивчала у Парижі антропологію у Вищій школі соціальних наук. Жила у Швеції. Бувала в Індії, Китаї, Австралії, на Сейшельських островах. Знову повернулася до Польщі.
Життєву позицію висловлює у своїх творах. І не тільки. Пані Ґретковська заснувала Партію жінок. Її не влаштовує, що політичним життям керують чоловіки. У 2007 році ця партія балотувалася до польського парламенту. Далi… »

Войцех Хас (1925, Краків – 2000, Лодзь; пол. Wojciech Jerzy Has) – польський кінорежисер і сценарист. У часи німецької окупації навчався у Краківській школі економіки, а пізніше в Школі індустрії мистецтв, яка де-факто являла собою підпільну Академію красного мистецтва і була розформована у 1943 році. По закінченню війни пан Хас продовжив навчання в Академії образотворчих мистецтв у Кракові. У 46 році він зокрема прослухав курс кіномистецтва. З того ж року працював на Студії документальних фільмів у Вроцлаві, а в 50-х роках на Студії освітніх фільмів у Лодзі. Режисерським дебютом Войцеха Хаса став короткометражний фільм «Гармонія» (1947). З 1974 року викладав на режисерському факультеті Лодзької кіноакадемії. У 87-89 роках був художнім керівником групи «Рондо» і членом Комітету кінематографії. У 89-90 рр. очолював режисерський факультет, а потім шість років був на посаді ректора Державної Вищої школи кіно, телебачення і театру ім. Леона Шіллера (м. Лодзь). Войцех Хас є лауреатом багатьох нагород у галузі Далi… »

Нещодавно у видавництві Темпора вийшла книга К. Варґи “Гуляш з Турула”. Минулого року у Польщі вона отримала престижну літератрну премію “Ніка”. Лесь Белей розмовляв з Кшиштофом Варґою про культуру, національні міфи, історичну пам’ять і політичний поділ угорців.

- Певно, в Польщі, як і в Україні, Угорщина асоціюється з кількома стереотипами: паприка, паленка, Балатон. На чому насправді будується угорська культура? Без чого ти не уявляєш собі цієї країни?
- Угорщина спирається на плеканні своєї ідентичності, типовій для невеликих країн, особливо для тих, що колись були значно більшими. Єдине, що має ця країна з населенням 10,5 мільйонів – це історія. Угорці вірять у свою винятковість. І це правда, взяти хоча би мову й походження. Мені найбільше імпонує їхня прив’язаність до своєї народної традиції, вони її справді культивують. Народна традиція у Польщі стала кітчем. А там – усе живе. Ось мені страшенно подобаються їхні танцгазо – будинки танцю. Угорська ідентичність, як і польська – це поєднання манії величі та комплексу меншовартості: переконання у своєму історичному месіанізмі й мартирології. Зрештою, історія Угорщини ХХ ст., на відміну від історії Польщі Далi… »

Чого варте людське життя на борту літака, що за мить вибухне в повітрі над Атлантичним океаном? Чого узагалі те життя варте, якщо тобі, скажімо, трохи за сорок, існуєш ти з дрібних підробітків, бо мистецтво твоє виявилося надто герметичним і непопулярним, та й творити ти вже давно припинив, стаючи поволі самотнім п’яницею із примітивними розвагами у супроводі порно? А саме таким є життя Кристіана Апостати, головного героя книжки. За будь-якими критеріями його можна вважати невдалим і втраченим, сам герой, здається, не мав би чого заперечити такому твердженню, бо навіть свій політ до США на запрошення якоїсь арт-агентції вважав абсолютною випадковістю. Інстинктивно тікаючи у власні спогади, він починає усвідомлювати: усе вартісне з ним колись уже відбулося, тепер “лиш різні версії повернення до минулого давали йому замінник щастя, короткого, але цілком змістовного”. І якщо правда, що у смертну мить перед очима людини проминає усе її життя, то це книга саме про цю невідворотну мить.
Усе, як завжди, починалося з дитинства й дорослішання. Навчання у католицькому ліцеї Св. Августина вдало поєднувалося з дискотеками у назаретянок, а тітчине виховання – зі смаком пивної Далi… »

З блоґу Антона Санченка:

На жаль, не пам’ятаю вже, хто з френдів ставив Марека Краєвського за приклад спокійного нетравматичного відношення до історії. Мовляв його криміналдиректор Мокк – позитивний герой, попри те, що німець і таке інше. Наші письменники, мовляв, на таке не здатні. Не згоден з двох причин.

Причина перша. Бреслау зараз зветься Вроцлавом, а не навпаки. Можна скільки завгодно впиватися колишніми назвами усіх тих штрассе і змальовувати особняки з червоної цегли та костьоли, коли воно вже твоє. Мені здається, якби Краєвський писав про зниклий польський Львів, тональність була б іншою.

І друга причина для незгоди. Саме наші львівські автори демонструють підхід, близький до Краєвського, коли ностальгічно пишуть про польські часи у Львові чи святкують ніч народження цісаря Франца-Йосипа по кнайпах. Втім зустрічав подібне спокійно-ностальгійне відношення і в одеситів Далi… »

Дочитав найновіший текст від Анджея Стасюка – «Таксім». Термін «текст» я вжив тому, що до твору важко причепити якийсь чіткий та однозначний жанровий ярлик – це і не роман (бо важко зв’язати текст канатами центрального сюжету), і не збірка есе (бо екзистенційні роздуми все ж мають нехарактерну динаміку та фабулу). Однак жанрова неприналежність – це аж ніяк не завада, щоб текст знайшов свою авдиторію.
До цього я прочитав «Вісім», «Через ріку», «Мури Геброну», «Дорогою на Бабадаґ». Всі тексти вражали, перш за все, гострим зором автора і майже диктофонною здатністю відтворювати голоси досить різношерсного таки центрально-європейського соціуму. Стасюк промовляв від імені варшавського панка, малопольського селянина, низового кримінальника, стропківського рома – і все звучало живо, правдиво і реалістично. Перед очима відразу поставав весь контекст, усе стерео атмосфери.
«Таксім» для мене – це книжка про безглуздість контрастів. Багато мешканців Західної України добре знають Далi… »

Про книжку «Фадо» Анджея Стасюка, написану 2006 року та перекладену українською і видану тут 2009-го, мені якось важко почати говорити. Як написано в анотації, “фадо” в перекладі з португальської означає “доля”, а також це назва меланхолійної пісні про безповоротно втрачене. У книжці двадцять чотири оповіді, в яких мені ключовими видаються такі слова поняття: Європа, пам’ять, самотність, простір і час.
Відкриває книгу «Автострада». Поміж сплетіння асфальтових стрічок б’ються серця міст, які персонаж проминає: вогні людських поселень, ця “мерехтлива артерія марноти”, яка колись вабила людину, бо “простір вражав тим, який він був величезний”, тепер не манять, а простір дратує невловимістю. “Можна спробувати порозумітися з порнографічною безсоромністю історії, що вилежується горілиць за кожним поворотом <…>, але, врешті, все це сходить на пси <…>” [с.7], – пише Стасюк.
Автор (він же персонаж, бо видається, що маємо в руках книгу автобіографічної прози) не має ілюзій, ніби йому під силу з цим простором порозумітися. В них особливі стосунки, як і з часом (які разом формують історію). Стасюк намагається тільки зафіксувати те, що бачить, бо таке пригадування приносить йому насолоду: “Отже, все це пригадування <…> й безперервне вирушання назад, це вдивляння в заднє скло пам’яті, ця лірика втрати, це слов’янське on the road, що тепер вицокує на машинці, <…> зовсім не для того, щоб запам’ятати, але для того, щоб постійно пригадувати все заново, <…>, аж доки думка й омана остаточно заступлять дійсність <…>” [с.11]. Можна уявити, як автор сидить у напівтемряві і пригадує Далi… »

На міжнародному фестивалі мистецтв «Fort.Missia 2010» розпочнуться зйомки музичного мистецького фільму «SZKLARNIA» («Теплиця»). Цей фільм є проектом польського арт-рок колективу «КОКА», котрий виступатиме на фестивалі.

Об’єктом зйомок стануть унікальні фортифікаційні споруди, фестивальне дійство та найголовніше – ідея фестивалю: «спільна творчість митців різних країн на руїнах війни». Очікується, що до творення фільму доєднається «легенда львівського року» гурт  «Мертвий Півень», – українські та польські музиканти кілька місяців обговорюють спільний проект.

Польський колектив, який вже три роки працює над фільмом, вирішив знімати відео в Україні. «Це історія про любов, а саме слов’янську любов (найкрасивішу і найчистішу). Після довгих обговорень, ми прийшли до висновку, що найкращим місцем, де можна знімати цей фільм, є Україна. Країна, котра безліч разів захоплювалась сусідами, століттями була позбавлена незалежності, чисто слов’янська країна, чий народ був пригноблений протягом багатьох років, і тільки велике божевільне кохання не зруйнувалось під впливами ззовні». Далi… »

 Matios dopuszcza do głosu niemą Hucułkę, która w oczach społeczności  wiejskiej uchodzi za chorą na umyśle. Darusia nazywana Słodką, czasem i głupią, nosi znamiona ludowej świętej. Jest naznaczona chorobą – koszmarnymi bólami głowy, które może zneutralizować jedynie woda. Autorka stwarza wyraziste i symboliczne sceny, w których dziewczyna obwinięta chustkami, wlecze się przez wieś jak męczennica, wraz z tłumem gapiów, aby rytualnie zanurzyć się w wodzie. Istotne jest też to, że główna bohaterka nie urodziła się niema, a sama pod wpływem makabrycznych wydarzeń z przeszłości, przestała mówić. „Ona tak starannie ukrywała, że umie mówić, iż czasem sama nie wierzyła, że jest inaczej. Zamykała drzwi, zasłaniała okna, dwoma palcami wyciągała język, brała lustro i patrzyła, patrzyła, jakby czekała, aż słowa same wyjdą z gardła na piechotę. Język był długi, czerwony. Darusia tarmosiła go tu i tam – ani jednego dźwięku”.

Fabuła powieści rozgrywa się na tle wielkiej historii. Ukazuje społeczność Hucułów po II wojnie światowej. Matios przedstawia jak historyczne wydarzenia przełamują się w psychice prostych, bezbronnych ludzi. Sama autorka jest Hucułką urodzoną na Bukowinie, a w swoich powieściach („Nacja”, Rzeszów 2006)  powraca do jednego regionu geograficznego – Karpat Wschodnich.

Далi… »