Нагороджений у галузі літератури письменник і фотограф Міколай Лозінські (1980 р.н.) у романі «Книжка» використав історію своєї сім’ї. Він почав від розлучення батьків, а закінчив власними взаєминами – з татом, відомим режисером-документалістом, і з братами. Поміж цими подіями минуло кілька десятиліть польської історії. «У мене мало ідей і багато сумнівів. Я пробував ненав’язливо вписати малу історію сім’ї у значно більшу: війни, комунізму, подій березня 1968 року, військового стану. Але так, щоб емоції не затуляли мені гостроти бачення» – сказав він нещодавно «Ґазеті виборчій».

Незвичний і гострий портрет сім’ї, обтяженої токсичним секретом, створив і нагороджений у сфері кінематографу Рафаель Лєвандовскі (1969 р.н.). У фільмі «Кріт» він показав польську сім’ю у кризовому стані. Батько (Мар’ян Дженджель) – це герой Солідарності. Багато років потому, перегорівши, він займається з сином (Борис Шиц) імпортом одягу. Раптово батька звинувачують у тому, що керуючи страйком під час військового стану, він водночас був агентом СБ у копальні.

Click here to view the embedded video.

Режисер Кшиштоф Ґарбачевскі (1983 р. н.), нагороджений у категорії театр, у ряді вистав відкрив власну безпорадність перед системами, до яких почуває себе втягнутим.  В «Одисеї» (театр ім. Кохановскего в Ополю) він наївно запитував як втекти від детермінуючого ярма виховання. У наступних спектаклях пропонував втечу у віртуальну сферу («Зірка смерті» за «Зоряними війнами», Драматичний театр у Вальбжиху) і у світ природи («Сексуальне життя диких» за Броніславом Маліновскім, Новий театр у Варшаві).

У категорії класичної музики вибір впав на скрипальку Алєксандру Кульс (1991 р.н.). Критики підкреслювали, що молодій солістці вдалося поєднати пристрасть зі скрупульозністю у деталях.

Співачку і піаністку Джулі Марсель (1982 р.н.) відзначили у сфері розважальної музики за альбом «June», який складається зі складної для класифікації мішанини ліризму і панк року.

Click here to view the embedded video.

Click here to view the embedded video.

Спеціальну нагороду Творця культури отримав видатний театральний режисер  Єжи Яроцкі, автор гірких, аналітичних спектаклів на основі творів найбільших пересмішників польської літератури: Віткаци, Ружевіча, Гомбровіча, Мрожека.

«Паспорти», які присуджуються з 1993 р. на сьогодні вже не є миттєвою перепусткою до великої кар’єри. Однак, за 19 років свого існування ця відзнака набула значного статусу, а щорічні урочистості з нагоди вручення це важливий момент формування актуальних канонів у мистецтві. Переглянувши список лауреатів за 2011 р., одразу впадає в око, що для критиків найважливіша була щирість. Відзначили відважних індивідуалістів, які охоче проявили емоції, розповідали про власні корені, ділились інтимними таємницями. Високо оцінено особисті проекти, божевільні, очевидні чи несерйозні. Високо оцінено виняткова здібність до спостереження. Митців, які навіть коли окреслюють значні горизонти, зберігають нюанси і дрібні деталі.»
«Gazeta Wyborcza»

Поетичні читання теж бувають різні. Наприклад, українські та польські. Головне в українських вечорах поезії – тексти, їхнє читання, що динамічніше воно, то більше слухацького схвалення викликає. Якось коментувати вірші – в багатьох випадках це майже моветон. А обговорення зводиться до переказу кумедних життєвих історій. Польський підхід до поезії трохи інший. Часто поетичні вечори в Польщі – передусім розмови, дискусії: про вірші, про суспільство, культуру, географію. Саме тому особлива роль тут належить модератору.

Так, Збіґнєв Мастернак під час нашого з Сергієм Прилуцьким вечора в краківському „Локаторі” постійно стимулював нас до розповідей про літературу, про пофігістів, про пострадянські реалії і т.п. Я тоді ще замість „zwi?zek radziecki” сказав „zesp?? radziecki”. Натомість, у київському „Смолоскипі” ми обійшлись без жодних модераторів під час акції „ГоКо-КоЛа”: троє з учасників префоменсу читали вірші, четвертий майстрував з дощок табуретку, потім навпаки, а під кінець ми розламали цю табуретку на просто на сцені кувалдою.

А що більше любите ви? Відповідь однозначна: приїздіть до Києва послухати вірші, а, наприклад, до Кракова – побалакати про сучасну поезію. Нехай Україна зберігає свій драйв, а Польща свою замисленість! Якщо хтось захоче „посвінгувати”, на здоров’я, але хай не забуває: від довгих розмов аудиторія „Дивану” чи „Смолоскипу” може заснути або просто піти з зали геть – пити найдешевше українське вино або їсти найкращі українські цукерки. Смачного!:)

Click here to view the embedded video.

Продюсери і мультиплікатори відкрили таємницю створення фільму – як намальований на екрані комп’ютера інструмент насправді злетів у тривимірному просторі.
Продюсер Х’ю Велшмен розповідає: ”Літаючий рояль” дійсно винятковий. Але тому його модель це також справжня примадонна і найскладніша актриса, з якою мені доводилося працювати”. Він також зізнається, що спочатку фільм мав тривати всього півгодини.
Для створення картини було витрачено чимало часу і зусиль: збудовано аж 14 моделей літаючого рояля плюс одну величезну, з крилами і 122 рухомими з’єднаннями. На них мультиплікатори безліч разів фотографували лялькових персонажів, які з’являються у фільмі – 122 рази для кожного кадру, а кадрів у фільмі 120 тисяч!

Click here to view the embedded video.

„Літаючий рояль” – це не тільки найсучасніші технології. У головній ролі фільму голлівудська зірка – Хезер Грем. А для музичного оформлення стрічки була використана музика Шопена у виконанні китайського віртуоза Лянг Лянга, який здобув світове визнання вже у 17 років. І це зрозуміло, бо яким ще міг бути саундтрек для «Літаючого піаніно»?

Click here to view the embedded video.

за матеріалами gazeta.pl

Але починав усе Францішек Валіцкі, котрий 62-го року заснував віа “Блакитно-чорні” (Niebiesko-Czarni). У цій групі розпочалася кар’єра легендарного Чеслава Нємена. У цій групі здобула славу її вокалістка – не менш легендарна Ада Русовіч, дружина Валіцького. За свою 14-літню історію Блакитно-чорні випустили вісім альбомів і дали понад три тисячі концертів у Польші та за кордоном.

Через двадцять років після трагічної загибелі Ади Русовіч її пісні повертаються до слухача голосом її доньки Ані. Перша презентація проекту відбулася цьогоріч на фестивалі популярної музики в Ополі (в коментарях до запису виступу на ютубі можна прочитати, що то була єдина цікава річ на цілому фестивалі). А дебют співачки Ані Русовіч був п’ять років раніше на загальнопольському відбірковому конкурсі Євробачення.

Диск “Mój Big Bit” складається з 6 авторських композицій і 6 каверів на хіти Ади Русовіч. Маємо вже також перший кліп:

Click here to view the embedded video.

Ania Rusowicz “Mój Big-Bit”:

1. Czekałam na Ciebie tysiąc lat
2. Ja i Ty
3. Musisz się zakochać
4. Ślepa miłość
5. Babskie Gad-Anie
6. Nie pukaj do moich drzwi
7. Przyjdź
8. Duży błąd
9. Stróże świateł
10. Chciałabym
11. Za daleko mieszkasz miły
12. Opuszczony dom

Click here to view the embedded video.

“Книга обертів” (”Księga obrotów”, 2010) – наразі остання збірка Томаша Ружицького. Це вісімдесят вісім “8-ок”, віршів, із яких кожен складається з двох строф по вісім версів, упорядкованих особливим внутрішнім ритмом і оказіональними приблизними римами. Збірка отримала позитивні рецензії критиків і потрапила до списку претендентів на цьогорічну премію Ніке.

Час від’їзду

Час від’їзду. Осінь в шлейфі
з червоного листя подає зимові знаки
понад горами. В час легкої прогулянки
на лавці біля бензозарпавки
ці самі два бродяги лахміття сушать.
В усмішці щербини поміж зубами.
Кожен другий день порожній, темна дірка
у пам’яті? Що він робив? Знову хотів ошукати

час, вийняв знімки з-понад того моря.
Вечір, деренчать скутери, сильно пахне
кава на хвильку, поки надійде буря.
Шукає фотографію, яку не знайде.
Вона там спускається боса по каменях
прямо до води, із закасаним власне
платтям, красива. Секунда до сутінків.
Закоханий погляд, скам’яніла рука.

Зимові ночі (для Р)

Ці довгі зимові ночі, коли місяць
п’яний в трупа змінюється туди й назад.
І щохвилини дзвенять зелені пляшечки
тому, хто ще не спить, досі не спить.
Ті, хто приходять, невпевнені,
бліді, прозорі, шкіра їх виблискує
і розпадаються, коли я хочу до них торкнутися.
Жінка, яка приходить, мокра

і залишає мокрі сліди, але хто
кохається з привидом, не має видимих
дітей. Я вмер би від нудьги дуже швидко,
якби не цей романс. І надзвичайно
жевріє екран сьогодні вночі, і замовкли
калорифери. Спить? А тепер дай йому
це все ще раз, поки білий туман
не засвітився у вікні, дай йому ще раз.

Іде по лузі

Іде по лузі, горобці, соняшники,
і все одразу співає йому і висвистує.
Гори одразу за ним, у великому язику,
якого нема. І десь далеко виблискує
йому Jungfrau в розщепленому бюстгальтері.
Komm zu mir, хлопче. Щось його очевидно
тисне в черевику, напевно, з ходою
знову має клопіт. Може, це каміння?

Він же король, але у вигнанні
і свою Lebensform кривдить в зошиті
у чорній папочці. Має там також банан
і книжку, з якої як дурнуваті діти
кричать померлі. Так мелють язиками
в лісах, на лугах, пасовищах в окрузі.
Загалом кажучи – кришка. О, як добре
ввійти до озера і все забути.

Переклад Людмили Величко.

Читайте Ружицького польською ось тут і трохи англійською ось тут

Тема етнічних конфліктів завжди делікатна. Найчастіше на ній спекулюють політики, часто її досліджують історики й зовсім рідко за неї беруться письменники. Уродженець Перемишля Лукаш Сатурчак написав сміливу й гостру повість «Ґаліція», з якою український читач має змогу ознайомитися завдяки видавництву «Темпора». Тиждень порозмовляв з прозаїком під час його презентаційного туру нашою країною.

У. Т.: У «Ґаліції» йдеться про драматичні події 30-х – 40-х років ХХ століття на українсько-польському пограниччі і трохи про сучасність цих теренів. Чому ти обрав саме цю тему?

– Щоразу, коли сідаю за які-небудь тексти, хоч це й може видатися смішним з огляду на мій вік (25 років. – Ред.), я вибираю між двома можливостями: писати так, як мені хочеться, чи писати про важливі речі. Мені подобається читати тексти Януша Рудницького, Кшиштофа Варґи, Дороти Масловської, Андрія Бондаря чи Сергія Жадана, але мені також імпонує, коли література порушує важливі питання, хоч і розумію, що вона давно втратила свою силу й мало кого ще може в чомусь переконати. Колись були списки забороненої літератури, книжки палили. Сьогодні ніхто не звертає на них уваги. Пишучи «Ґаліцію», я не думав, що викличу такі емоції в рідному Перемишлі. Не очікував, що хтось, прочитавши про ксенофобію та взаємні упередження, взагалі дасть якісь коментарі, а я спричинив справжню війну, що точилася на місцевих інтернет-форумах, де мені бажали смерті.

У. Т.: Як писалася «Ґаліція»?

– Ідея прийшла до мене наприкінці мого навчання в ліцеї і важко сказати, що було безпосереднім імпульсом. Мабуть, «Ґаліція» – це своєрідний підсумок мого «відкриття» України в Перемишлі. Село, де я виховувався, ще до війни було повністю українським. Усе це мене оточувало й зачіпало, але залишалося таємницею. Україна була інтегральною частиною моєї буденності, наприклад, вона сильно відчувалась у мові, яку я чув щодня, однак тривалий час усе це було для мене табу. Я не спілкувався з українцями, не мав серед них приятелів і не розумів, чому це так. У моєму домі не порушували цих питань. Так само ніхто не згадував ані взаємних кривд, ані того, що інші люблять про це поговорити…

У. Т.: Скільки у твоїй повісті художнього домислу? Чи спирався ти на якісь історичні джерела?

– Насправді все фікція. Я навіть зайшов задалеко, бо описав речі, яких не могло статися теоретично. Тому вся фабула вигадана й лише в кількох місцях я звернувся до свідчень істориків, наприклад Ґжеґожа Мотики.

У. Т.: Чи існує в Польщі панівна інтерпретація фактів, які ти описав у книжці? Як цю тему трактують історики й літератори?

– Історики пишуть на цю тему досить охоче, але думки, що домінувала б, немає – факти трактують усі по-різному. А література цього майже не зачіпає. Хіба що зрідка й дуже тенденційно. Коли говорити про українсько-польські стосунки загалом, то можна починати ще від «Вогнем і мечем» Генрика Сенкевича й закінчувати детективами Марека Краєвського. Тему конфліктів після 1945 року розробляв Влодзімеж Одоєвський, із дуже антиукраїнської позиції. Я все сподіваюся, що хтось візьметься за неї, зовсім відмовившись від політики, але, думаю, ще треба трохи почекати.

У. Т.: Як у Перемишлі ставляться до сучасної України?

– Скільки себе пам’ятаю, перемишляни завжди висловлювали до неї якісь претензії, і мені важко сказати, звідки таке береться. Думаю, це природна риса мешканців пограниччя. Націоналізм як зброя проти чужої культури, котра теоретично може нас завоювати! Це, звичайно, дивно, бо в околицях Перемишля загинуло в десятки разів більше українців, ніж поляків, тому страх якийсь невмотивований. Аргумент про звірства УПА дуже люблять використовувати в місті за будь-якої суперечки: «Ви злочинці, і з вами нема про що говорити».

У. Т.: А як на історію дивляться нові покоління?

– По-різному. Можна ще зустріти тих, хто наслідує своїх дідів і ненавидить Україну заради принципу. Але більшість цими питаннями взагалі не цікавиться, їм по цимбалах. Однак не забуваймо: байдужими легко маніпулювати. Позиція «мене це не стосується» також політична. Вона показує, що ти дозволяєш політикам будувати свою доктрину на ненависті. І найменшою є група охочих щось змінити.

У. Т.: Чи знають у місті щось про Україну, окрім дешевих цигарок та спиртного?

– Звичайно ж, тільки горілка та цигарки. Але як сприймають поляка в Німеччині? Як чорнороба й пияка. Упередження і стереотипи існують всюди. Змалку я бачив тільки українських контрабандистів і торгівців, але це тільки тому, що кордон надто близько. І тільки коли почав приятелювати з українцями, читати їхніх письменників і нарешті виїхав із Перемишля, моє сприймання стало іншим. Змінюється й сам стереотип. Люди розумнішають. Хоча медаль має два боки. У нас показують бідних українців на кордоні, щоб не говорити про поляків, які також заробляють на контрабанді. Підкреслюють всюдисущість вашої корупції, щоб приховати її в нас, тощо…

У. Т.: Чи збереглися якісь сліди лемків на Підкарпатті після акції «Вісла»?

– Жодних. Зрештою, лемки – це переважно Бещади та Низький Бескид. Біля Волівця, де мешкає Анджей Стасюк, є село з двомовним українсько-польським написом. Лемки пробують відродитись у Нижній Сілезії, куди їх власне й депортували. Але, мабуть, у них нічого не вийде. Я дуже хочу це описати в наступній книжці. Такий у мене план.

У. Т.: Як думаєш, стосунки між двома націями вже на нормальному рівні чи маємо ще над чимось попрацювати?

– Польща першою визнала незалежність України 1991 року. Але вона намагається впливати на політику визнаної нею країни. Наприклад, мене просто виводить із себе, коли я чую про польські протести проти присвоєння стадіонові у Львові імені Степана Бандери. Бо як це – сприймаємо суверенітет держави, але вирішуємо, яких вона матиме героїв? Двосторонні відносини мають правильний напрямок, але з нашого боку відбудеться зрушення тільки тоді, коли ми зрозуміємо, що Україна не маріонетка, а самостійний партнер. Поки що я такого не бачу.

У. Т.: Зараз ти пишеш дисертацію про образ України в польській літературі другої половини ХХ століття. Можеш розповісти трохи про свої наукові гіпотези? Що саме ти хочеш довести?

– Я доводитиму тезу про те, що поляки колонізували українців аж до 1939 року. Ця думка не нова, дедалі частіше її можна почути в Польщі, але я відстоюватиму її з погляду художньої літератури. Чи справді після 1945 року в нас писали про українців із позиції панів, проти яких збунтувалися раби? Наприклад, якщо почитаєш про польський Львів, то не знайдеш ані слова про українські прагнення до незалежності, а якщо і знайдеш щось про ваш народ, то досить негативне.

У. Т.: Наскільки популярна українська література в Польщі?

– Пік зацікавленості нею, мабуть, уже минув за часів Помаранчевої революції, коли вийшли вірші українських поетів у перекладі Богдана Задури, книжки Андруховича, Прохаська, Жадана, Ірванця. Хоча вона завжди дістає в нас добрі відгуки. Мені здається, що в Україні значно більше польської літератури, ніж української в Польщі.

БІОГРАФІЧНА НОТА

Лукаш Сатурчак народився 1986 року в Перемишлі. Закінчив журналістику та creative writing Вроцлавського університету. Зараз навчається в аспірантурі, пише дисертацію про образ України в сучасній польській прозі. Нариси, есеї та рецензії публікує в культурологічній та літературознавчій періодиці своєї країни. Автор повісті «Ґаліція». Твори перекладено німецькою, англійською та українською мовами. Мешкає у Вроцлаві.

Andrij Bondar – poeta, tłumacz i publicysta ukraiński postanowił spróbować swoich sił w prozie, (bardzo poetyckiej, co prawda), w książce „Historie ważne i nieważne”. Co ciekawe, jego dzieło miało premierę wcześniej w Polsce niż na Ukrainie. Zresztą jego związki z Polską są liczne i ciekawe, możemy się o tym przekonać czytając niektóre z historyjek. Autor zna, bowiem dobrze polską mentalność i zwyczaje, i ma tam także zaprzyjaźnionych poetów.
Książka składa się z dwóch części: „Historii ważnych”, – czyli właśnie wydarzeń z życia wziętych, mieszczących się na jednej, maksymalnie dwóch stronach, i „Historii nieważnych” – nieco dłuższych, podanych w formie zbliżonej do felietonu.

Mimo wielu wątków polskich, główny nacisk został położony na stronę ukraińską i to z korzyścią dla polskiego czytelnika, który z zainteresowaniem będzie śledzić opowieści z życia Bondara, porównując się z sąsiadami zza granicy, tak podobnymi i zarazem tak różnymi od nas. Najbardziej urzekające są historie z dzieciństwa, może dlatego, że autor był w stanie tak doskonale uchwycić zachwyt nad nową, nieznaną rzeczą, absurdalnością niektórych kłótni z rówieśnikami, niezwykłą wagę małych czynów, na przykład zaniesienia wiadomości o śmierci dziadka do znajomych, (bo telefonów jeszcze nie było), czy strach i wstyd, który tak często towarzyszy dzieciom z zupełnie niezrozumiałych dla dorosłych przyczyn. Bondar opisuje świat, w którym czas biegnie wolniej i upływa na zabawie, a rodzice są w stanie rozwiązać każdy problem, nawet przyszyć głowę martwemu gołębiowi.

W swoich opowieściach Bondar prezentuje czytelnikowi także świat dorosłych, gdzie choć jest się lepszym w utarczkach słownych, i rozumie się więcej, to z drugiej strony popełnia się więcej gaf, których nie można zrzucić na karb niewiedzy. Przez karty książki przebija tęsknota za utraconą niewinnością, za tajemnicami dzieciństwa, które wraz z biegiem lat stawały się coraz bardziej przyziemne.

Najważniejsze jest to, że po przeczytaniu „Historie ważnych i nieważnych” człowiekowi zaczyna się wydawać, (całkiem słusznie), że jego życie jest bardziej interesujące, niż myślał do tej pory, że codzienne, prozaiczne zdarzenia też mają w sobie jakąś magię. Warto uważniej przyglądać się sobie, swoim bliskim i nieznajomym, bo jeszcze wiele może nas zachwycić czy zatrzymać.

Warto zwrócić także uwagę na tłumaczenie, które pozwala się cieszyć poetyckością obrazów. Jego autorem jest Bohdan Zadura, którego miłość do papierosów Carmen opisał Bondar w jednej z historii. Opowieści, które weszły w skład książki były początkowo felietonami pisanymi dla ukraińskiej gazety. Autor był ograniczony jedynie ilością słów, natomiast tematów nie miał narzuconych. Na temat „Historii ważnych i nieważnych” tak wypowiedział się Bohdan Zadura: Powiedziałbym, że doszło tu do przemiany tekstu żurnalistycznego w tekst, w moim przynajmniej odczuciu, artystyczny, coś, co w miejscu pierwodruku było swego rodzaju felietonem, stało się opowiadaniem. Czasem dobre rzeczy udają się niejako przy okazji i przypadkiem.

Książkę Bondara czyta się lekko, łatwo i bardzo przyjemnie. Nie powinno się jednak pochłaniać całej za jednym razem. Opowieści czytane po kilka bawią i interesują, jednak w zbyt dużym natłoku, mogłyby okazać się niestrawne, a na takie traktowanie “Historie ważne i nieważne” zdecydowanie nie zasługują. Warto poświęcić więcej czasu, by móc w pełni delektować się prozą Bondara, cieszyć się każdym pięknym opisem, wczuć się w rytm słów, trochę pomyśleć.

Bondar Andrij, Historie ważne i nieważne, Biuro Literackie, Wrocław 2011.

Autor: Dominika Waśko. Źródło: www.g-punkt.pl

– Богдане, кілька тижнів тому твоє «Нічне життя» здобуло премію Silesius. Чим для тебе – з-поміж двох десятків твоїх поетичних збірок – важлива саме ця книжка? Чим вона відрізняється від інших? Чи з’явилось у твоїй поетиці щось нове? Це opus magnum чи просто чергова збірка, яка добре вдалась?

– За моїм відчуттям, це просто чергова збірка віршів, щось на кшталт незапланованої дитини. Замолоду щось плануєш, і це досить кумедно, бо мені здається, що в поезії нічого й ніколи неможливо спланувати. Opus magnum? Ні, я ніколи так не думав про цю книжку. Щодо поетики, то я радше бачу в «Нічному житті» продовження тієї, яка домінує в попередньому томі «Все». Довгі вірші поєднані з дуже короткими, трохи гумору (іноді чорного), підглядання та підслухування реальності. Новизна, вочевидь, полягає в тому, що згідно з одним зі значень назви, в багатьох віршах «Нічного життя» з’являються мотиви, почерпнуті зі снів. Звідси своєрідний сюрреалізм, який півстоліття тому здався б мені вельми привабливим, але мені бракувало уяви, щоби піти цим шляхом.

– А як ти взагалі ставишся до літературних нагород? Чи премії якимось чином стимулюють тебе писати, якось змінюють творчі прийоми, підхід до поезії?

– Нагороди – річ приємна, але стимулом стають для молодих людей. Для них вони важливі та заохочувальні. Silesius за «Нічне життя» був для мене сюрпризом. Я зрадів, бо до цієї збірки у мене було амбівалентне ставлення: то мені здавалося, що вона вдала, а то – що досить посередня. Ейфорії я не відчував. Гадаю, колись у мене виходили важливіші книжки за цю, які навіть не номінувалися на жодні премії. Але Silesius – дуже хороша премія. Зокрема ще й тому, що, крім гарної статуетки, вона має серйозний фінансовий еквівалент.

– Як поет ти у широкому розумінні не втрачаєш зв’язку з актуальними тенденціями. Як тобі вдається залишатись «завжди молодим» у поезії? Рецепт еліксиру молодості від Задури?

– Замолоду я знав, що хочу писати вірші, але не був упевнений, чи писані мною вірші – добрі і чи вмію я це робити. Щоб навчитись, я багато читав. І перше, і друге залишилось у мені: і невпевненість, і переконаність, що існує так багато речей, яких можна навчитися в інших. А крім того, можливо, так склалося тому, що мені здається, немовби мені стільки ж років, як і тим, із ким я розмовляю. Я не люблю потрапляти в рутину. Якби я мав писати весь час однаково, то, мабуть, давно припинив би цим займатися. Кілька разів мене рятували від цього поети, яких я перекладав: Гаррісон, Ешбері…

– Ти – поет, колись писав прозу, працюєш головним редактором журналу «Творчість», перекладаєш англомовних, угорських, українських поетів… Як у тобі поєднуються всі ці літературні ідентичності? Чи поезія є у твоєму випадку вирішальним чинником?

– Майже ціле життя я все підпорядковував поезії, хоч завжди намагався жити, як так звана нормальна людина. Однак, маючи обов’язок терміново написати рецензію, я відкладав її на потім, якщо з’являлась ідея вірша. Переклад був заняттям для важких часів. Він дозволяв забути про проблеми і нещастя. Коли я став головним редактором журналу «Творчість», на певний час власні вірші відійшли на другий план. Добре, що я не підпорядкував усього себе прозі, адже поезія все-таки захоплює на значно коротший термін.

– Твоя поезія часто зосереджена на різних мовних іграх. Ти вмієш виводити нові сенси з простих речей. Тому ти «нелегкий» поет для сприйняття і перекладу. А хто у польській поетичній традиції тобі найближчий?

– Вибрати когось одного вельми проблематично, якщо хочеш бути справедливим. Наборовський, Морштин, бо мені дуже близьким було бароко, більше Словацький, ніж Міцкевич, Лесьмян, Івашкевич – особливо пізній, Бялошевський. З молодших за мене, приміром, Сосновський чи Фокс.

– Відомо, що ти дуже уважний до молодої поезії. А чи ти сам чогось навчився у поетів молодших поколінь?

– Може, пити пиво… Це, звісно, жарт. Оскільки вони мене читали, то надавали мені відчуття важливості того, що я роблю. Набагато більше за моїх ровесників. І вони писали добрі вірші, іноді приголомшливі.

– У тебе є чимало віршів «короткої форми». Наприклад: «Смерть дає більші можливості для вибору / тому ми питаємо від чого він помер а не від чого народився». Чи ти вважаєш, що справжній поезії вистачає кількох слів?

– На мою думку, добрий вірш – це вірш, у якому немає зайвих слів, а ті, що є, розташовані в такому порядку, який неможливо підважити. Ось тільки певні речі можна добре висловити у той, а не інший спосіб. Існують речі, які можна передати римованим віршем, силабо-тонічним, і яких неможливо висловити верлібром. І навпаки. Те саме стосується довготи. Ота коротка, мало не афористична форма, яка колись у мене з’явилася, – це не єдина форма, яку я використовую. Гадаю, це такий собі вірш-зблиск, свого роду концентрована пігулка сенсу, яка діє на інтелект читача. Завдання такого вірша – не побалакати з читачем, розповісти якусь більш-менш цікаву історію, захопити звучанням чи образом, а змусити його замислитися. Поділитися парадоксом. Не думаю, що це єдиний спосіб задоволення, який може запропонувати поезія. Різновидів поезії існує багато. Я – не доктринер, який виступає лише за один із них.

– На початку вересня ти приїдеш на поетичний фестиваль Meridian Czernowitz. Чи бував ти вже колись у Чернівцях? І чого очікуєш від міста?

– У другій половині сімдесятих на зворотньому шляху з болгарського Созополя я зупинився на кілька годин у Чернівцях. Тесть із тещею залишилися з малою дитиною біля авта, припаркованого на якійсь бічній вулиці, а ми з дружиною подалися до міста в пошуках ювелірної крамниці, щоби купити якийсь перстеник або золотий ланцюжок. Коли ми вже дійшли до краю міста, зовсім позбавлений надії, я запитав у міліціонера дорогу. Він свиснув, покликав якогось молодика і наказав йому нас відпровадити. Коли ми повернулися до авта, відчинилося вікно в напівпідвалі, і ми почули жіночий голос: «Это для ребенка». На тротуар випало бляшане кольорове відерце з лопаткою. Вочевидь, там була фабрика іграшок. Приємний міліціонер, приємний молодий чоловік, приємний жест незнайомої жінки. Самі лише добрі спогади. Гарна погода, гарне місто і гарні пейзажі довкола – на перехресті літа й осені, перефразовуючи Сашка Ірванця. Це одне з місць, де можна подумати, що світ гарний, а люди добрі. Тож передусім мені хотілося б там побути довше, ніж кілька годин. Зустрітися з друзями, послухати чужі вірші, почитати свої. Оглянути місця, важливі для кожного поета. Коли я там був уперше, то навіть не знав, що вони там є. Сьогодні знаю.

матеріал “Молодого буковинця”
ілюстрація Олександри Баркар

Literatura jest jak piorun kulisty. Wpada i może o coś zahaczyć, ale może też wylecieć, nie zostawiając śladu. Dlatego muszę wywołać szok, żeby poprzez emocje trafić do rozumu – mówi Maria Matios, jedna z czołowych ukraińskich pisarek, która w piątek gościła w Rzeszowie.

Maria Matios przyjechała na polską premierę sztuki “Nacja”, na podstawie swojej prozy w reżyserii Rostyslava Derzhypilskyy. Wielokrotnie nagradzaną i okrzykniętą najlepszym spektaklem ubiegłego roku na Ukrainie “Nację” zaprezentowali artyści Akademickiego Teatru Muzyczno-Dramatycznego im. Iwana Franki z Iwano-Frankowska. Dlaczego premiera właśnie w Rzeszowie? Bo tę książkę po raz pierwszy w Polsce wydano właśnie tutaj. Kolejnym powodem, dla którego ten spektakl rozpoczyna życie na polskiej scenie w stolicy Podkarpacia, jest osoba Jerzego Grotowskiego, który tu się urodził. Reżyser spektaklu zarażony ideą “teatru ubogiego”, tworzy swoje spektakle w duchu Wielkiego Reformatora Teatru drugiej połowy XX wieku. Autorka “Nacji” Maria Matios, jest niezwykle popularną autorką na Ukrainie, laureatką Państwowej Nagrody im. T. Szewczenki w 2005 roku, a także zwyciężczynią konkursu Książka roku 2004 (za powieść “Słodka Darusia”). Jest rdzenną hucułką z Bukowiny. Mieszka w Kijowie. Autorka 12 książek (w tym także tomów poetyckich). W Polsce ukazały się “Nacja” (2006) i “Słodka Darusia” (2010). Inscenizację “Słodkiej Darusi” zobaczymy także na rzeszowskiej scenie już w październiku, podczas Rzeszowskiego Tygodnia Teatralnego Polsko-Ukraińsko-Słowackiego w ramach Podkarpackiej Unii Teatrów. 

Magdalena Mach: Pani książki poruszają niezwykle trudne sprawy, opowiadają o ludzkich tragediach na tle niełatwej historii. Bywa Pani sadystką dla swoich czytelników… 

Maria Matios: – Przede wszystkim to czytelnik jest sadystą dla siebie samego. Ale najpierw to ja umieram przy stole. Piszę, bo rozrywa mnie ból. Ale nie mój prywatny, tylko innych ludzi. Dopiero potem zmuszam czytelnika, żeby nad tym umierał. Krytycy piszą, że w moich książkach na każdym centymetrze tekstu jest nagromadzona ogromna ilość bólu, cierpienia. Mnie nie interesują historie banalne. Interesują mnie skrajne historie, zachowanie człowieka postawionego pod ścianą, jego motywacja. Moje książki są o tym, co może wydarzyć się z każdym człowiekiem, z każdym z nas. Ale każda literatura powinna mieć różnych pisarzy. I sadystów, i pajaców. Myślę, że ukraińska literatura taka właśnie jest.

Jaki sens ma literatura? Po co czytać książki? 

- Literatura zawsze będzie miała sens. Jej celem nie jest moralizatorstwo, nie chodzi przecież o to, żeby kogoś pouczać, ale literatura może wpłynąć na kształtowanie się człowieka, może zmusić do myślenia. Literatura jest jak piorun kulisty. Wpada i może o coś zahaczyć, ale może też wylecieć, nie zostawiając śladu. Dlatego muszę wywołać szok w człowieku, żeby przez emocje trafić do rozumu.

Co jest dla Pani najważniejsze w literaturze? 

- Człowiek i to, co się z nim dzieje. Zanurzam człowieka w pewną historyczną sytuację i bacznie obserwuję. Na nasz los ma wpływ wiele czynników: inni ludzie, to, co nam pisane, a co my nazywamy dolą. Ale największy wpływ mają okoliczności od nas niezależne, tzw. wydarzenia historyczne. Istotne jest dla mnie badanie ludzkiego losu w konkretnym czasie. I wychodzi mi, że z człowiekiem zawsze dzieje się to samo, niezależnie od czasu, władzy i ideologii. Człowiek zawsze znajduje się na rozdrożu wyborów i prób. “Nacja” pokazuje jeden fragment historii, ale wystarczy zmienić scenografię i umieścić to np. w wydarzeniach z polskiej historii – będzie to samo. Człowiek między narodzinami a śmiercią jest dla mnie najbardziej ciekawy. Interesują mnie zwłaszcza ogólnoludzkie kategorie: dobra i zła, moralność i niemoralności, honor i jego braku. W literaturze najważniejsze jest dla mnie, żeby przekazać wiedzę o człowieku. 

Skąd czerpie Pani tę wiedzę? 

- Z życia. Żyję bardzo uważnie: słucham, patrzę, ale zawsze mówię o innych, nie o sobie. Oczywiście mój światopogląd ma wpływ na to, co piszę, bez wątpienia, ale to nie jest moje życie. Przekazuję wiedzę o innych.

To bardzo odpowiedzialna rola… 

- Moja naturalna.

Ale nie jedyna… 

- Piszę też książki kulinarne.

To oddech po tych trudnych? 

- Tak, to dla mnie relaks. Bardzo trudne jest dla mojej psychiki, a także fizycznie pisać te “sadystyczne” książki. Bardzo dokładnie badam człowieka, zanurzam się w psychikę. Można odnieść wrażenie, jakbym trzymała w rękach skalpel. To jest bardzo dramatyczna literatura.

To niełatwa literatura, przesiąknięta ludzkim cierpieniem, a czytelnicy szukają jej, chcą o tym czytać. Na czym polega tajemnica? 

- Każdy człowiek ma w sobie coś takiego, że chce, aby ktoś opowiedział mu prawdę o nim, bo sam nie zawsze ma odwagę, żeby ją poznać. Takim pośrednikiem pomiędzy ludzkim bólem, cierpieniem a światem może być pisarz. Jest jak spowiednik, lekarz, terapeuta. Tak ja traktuję moje rzemiosło. 

Na ile pani ukraińskie książki są uniwersalne? Czy będą zrozumiałe także w krajach anglosaskich? 

- W świecie anglojęzycznym ukazały się dwie moje książki: saga rodzinna “Majże nikoły ne nawpaky….” i opowiadanie “Apokalipsa”, która jest już przełożona na 10 języków. W każdym świecie jest zainteresowanie egzotyczną literaturą – a jak na razie ukraińska literatura jest właśnie tak postrzegana. Myślę jednak, że każdy może robić projekcję tej egzotycznej dla niego historii na własną historię, która jest egzotyczna dla nas. Czasami myślę, że postaci ze “Słodkiej Darusi” równie dobrze można rozebrać z haftowanych, ludowych strojów i ubrać w stroje od Versace, Gucciego. Jest tam taka scena, że ludzie muszą się zapisać – przy jednym stoliku są zapisy do kołchozu, przy drugim – na Sybir. Wybierajcie! Gdyby te postaci ubrać we współczesne stroje i powiedzieć, tak jak teraz na Ukrainie mówią: albo zapiszecie się do tej partii albo będziecie mieć problemy, to ta historia nagle staje się bardzo aktualna. Ludzie stają przed wiecznym problemem wyborów moralnych. Te książki są o tym, co może wydarzyć się z każdym człowiekiem, z każdym z nas.

Światowa premiera “Nacji” odbyła się w Iwano-Frankowsku 10 kwietnia ubiegłego roku. To dla Polaków ważna data. 

-Podtytuł tego spektaklu brzmi: “Requiem” i właśnie tamtego dnia Requiem zabrzmiało dla Polaków. To był dzień, gdy zginął polski prezydent i polska elita polityczna. Na premierę szliśmy przygnębieni. Wyszłam na scenę i poprosiłam o minutę ciszy, bo dla naszych sąsiadów, Polaków, wydarzyła się apokaliptyczna tragedia. To nie ma znaczenia, że stało się sto kilometrów dalej, nie u nas. Chodzi o to, co stało się z ludźmi. To mogło stać się też z nami. O tym jest “Nacja”

Rozmawiała: Magdalena Mach

Źródło: Gazeta Wyborcza Rzeszów

Zdjęcie: Przemyski Przegląd Kulturalny