- Певно, в Польщі, як і в Україні, Угорщина асоціюється з кількома стереотипами: паприка, паленка, Балатон. На чому насправді будується угорська культура? Без чого ти не уявляєш собі цієї країни?
- Угорщина спирається на плеканні своєї ідентичності, типовій для невеликих країн, особливо для тих, що колись були значно більшими. Єдине, що має ця країна з населенням 10,5 мільйонів – це історія. Угорці вірять у свою винятковість. І це правда, взяти хоча би мову й походження. Мені найбільше імпонує їхня прив’язаність до своєї народної традиції, вони її справді культивують. Народна традиція у Польщі стала кітчем. А там – усе живе. Ось мені страшенно подобаються їхні танцгазо – будинки танцю. Угорська ідентичність, як і польська – це поєднання манії величі та комплексу меншовартості: переконання у своєму історичному месіанізмі й мартирології. Зрештою, історія Угорщини ХХ ст., на відміну від історії Польщі, – низка невдач. Для Польщі кінець Першої світової війни – здобуття незалежності та державності, а для Угорщини – Тріанон і втрата Семигороддя, Словаччини, Воєводини й Закарпаття. І до сьогодні, як би це парадоксально не звучало, це формує угорську ідентичність. Здавалось би, чим далі від цих подій, тим більше вони мали би затиратися в пам’яті, однак в Угорщині – все навпаки.
- Невже навіть нові покоління угорців носять у собі цю пам’ять?
- Так, в Угорщині немає різниці між генераціями. Не тільки старші люди про це пам’ятають, а й молодші. Зокрема є цілий напрямок в угорській рок-музиці, який називається немзеті-рок, тобто національний рок. Наприклад, гурт «Карпатія» співає про те, що Семигороддя повинно бути угорським, або найкраща на світі паленка – угорська. Ці колективи співають також пісні періоду Другої світової війни у рок-обробках. На угорських вулицях можна побачити двадцятирічного хлопця, фана музики хеві-метал: на наплічнику в нього напис «Metallica», а на футболці – карта великої дотріанонської Угорщини. І що цікаво, ця течія стає популярнішою. Це, як на мене, спричинено внутрішньою кризою: політичною, суспільною та економічною. Й національна ностальгія стає все сильнішою.
- У книжці ти пишеш про повсюдну угорську ностальгію. А чим вона відрізняється, скажімо, від польської ностальгії за так званими кресами?
- Кресова ностальгія в Польщі – справа старшого покоління. На одній зустрічі в Колобжезі, пригадую, розповідав про угорців, про книжку, про ностальгію, й старші пані казали, що вони все розуміють, бо родом із Вільнюса (до Другої світової місто належало Польщі. – Ред.). Але такі питання турбують найстарше покоління, для молодих поляків – це не має жодного значення. Польські меншини в Україні чи Литві досить малі порівняно з угорськими в Словаччині чи Румунії. Окрім того я вважаю, є значна ментальна різниця між угорцями й поляками. Поляки швидше спалахують і швидше гаснуть: «Бунтуймо! Вже! Негайно!», а потім розуміють – це не мало сенсу. Натомість угорці можуть жити в тривалій летаргії, збирати злість і потім вибухнути сильним повстанням. Згадаймо історію. В ХІХ ст. у Польщі були січневе повстання, листопадове повстання, повстання 1846 року тощо. Цих бунтів було багато. Водночас в Угорщині спалахнуло одне повстання 1848 року, але дуже потужне. Так само після 1990 року: в Польщі під міністерства приїжджали селяни або суднобудівники й палили автомобільні шини, а в Угорщині панував ілюзорний спокій, незадоволення угорців визрівало аж до 2006 року, коли вибухнули масовi заворушення. Отже, в цьому я бачу різницю між двома країнами. До того ж в Угорщині панує якийсь меланхолійний клімат, безкінечний fin de siècle. Будапешт – це місто, що не змінилося за сто років. Воно контрастує з Варшавою, яка веде новий відлік після Другої світової війни: з’явилися нові будинки й нові городяни, справжніх варшав’ян, котрі живуть тут із покоління в покоління, дуже мало.
- «Гуляш із турула» влучно описує угорську культуру. Які культурологічні методи ти використовував? Як найкраще пізнавати чужу культуру й угорську зокрема?
- Мені важко відповісти, бо «Гуляш із турула» – це збірка есе, а не наукова праця, тому я не роблю різниці між високою та низькою культурами. Для мене однаково важливі угорський гімн, до слова дуже жалісливий, і рок-музика та кінематограф. Мій метод досить простий: треба жити в країні, якщо хочеш її зрозуміти. Це наукова праця має бути об’єктивною, а коли пишеш низку есе, то маєш усвідомлювати, що хтось інший може зовсім інакше дивитися на ці речі.
- У книжці ти пишеш про особливі місця в Угорщині, які зазвичай не відвідують туристи. Як правило – це якісь закинуті вулиці, далеко від центру…
- Так, правду про те чи інше місто або країну не знайдеш у старому місті, де розташовані сувенірні крамниці. Її варто шукати там, де відбувається справжнє життя. Я не хотів писати про туристичні місця, бо це справа путівників. Справжню Варшаву не побачиш у старому місті, а скоріше на Празі (район Варшави. – Ред.). І так по всьому світі.
- Угорці – це частина Європи вже понад тисячу років. Чи залишилися якісь сліди їхнього походження в сучасній ментальності?
- Розумієш, я ж не знаю ментальність тих дикунів, що прийшли на Паннонську низовину тисячу років тому й були загарбниками. Однак сучасні угорці люблять на тому наголошувати. В Будапешті є цілі магазини, де можна купити всі реконструйовані аксесуари тих кочівників. Вони культивують цей напрямок, і це елемент їхньої ідентичності. Для мене ключовим є угорське поняття «здобуття батьківщини». Якщо задуматися, то це оксюморон, бо вітчизна – місце, де народжуєшся, а не яке здобуваєш.
- У культурі Центральної Європи, як на мене, є дві найбільші проблеми – сліди комунізму та глобалізація. Як це виглядає в Угорщині?
- Глобалізація відчувається в магазинах та банках. І на цьому рівні вона не страшна. Це вибір кожного індивіда – піти чи не піти в «МакДональдз», а за комунізму тебе змушували робити те, а не інше. Комуністичну спадщину в Угорщині використовують у запеклій політичній боротьбі. А все тому, що за комунізму Угорщина мала високий рівень життя. В Польщі панувала бідність, а в будапештських магазинах тоді можна було купити все. Після повалення комунізму й вступу до ЄС в Угорщині не сталося значних змін. Усе стабільно. Натомість у Польщі відбулися суттєві зміни. Тому в Угорщині на сильних позиціях стоїть євроскептицизм і побутує досить сильна ностальгія за часами Яноша Кадара, коли нібито було всім краще, всі мали роботу. Тож між глобалізацією й ностальгією за комунізмом в Угорщині виберуть останнє. Коли говорити про зовнішню політику, то специфікою угорського політичного життя є те, що вони займаються собою. Міжнародні теми ніколи не входять до передвиборчих програм. Під час виборів в Україні для людей завжди важливо, чи політик тяжіє до Європи, чи до Росії. А в Угорщині політики переймаються внутрішніми проблемами. Всі дотеперішні вибори спиралися лише на соціальні обіцянки. Якщо угорські політики й дивляться за кордон, то хіба туди, де живуть етнічні угорці, тобто в Румунію та Словаччину.
- А як сучасна Угорщина ставиться до Закарпаття?
- Закарпаття майже відсутнє у щоденних дебатах угорців, оскільки угорська меншина там відносно нечисленна. Немає угорсько-українських суперечностей як таких. Навіть із Румунією відносини порівняно спокійні, а ось зі Словаччиною… Новий прем’єр Віктор Орбан обіцяв, що всі угорці, які живуть поза межами країни, отримають угорське громадянство. Це викликало обурення Братислави, бо якогось дня 600 000 громадян Словаччини можуть стати угорцями, а також 1 700 000 громадян Румунії… Є такий словацький націоналіст – що саме по собі звучить смішно – Ян Слота, який погрожує Угорщині війною. Великого значення це, звісно, не має, оскільки ці країни належать до Євросоюзу. Якби таке громадянство могли здобути закарпатські угорці, то для них – це реальний інтерес, бо вони раптом змогли би стати громадянами ЄС…
- Розкажи детальніше про теперішню політичну ситуацію в Угорщині.
- Після восьми років правління соціалістів тріумфально перемогли праві. Вони мають дві третини місць у парламенті, але це не стало несподіванкою. Ще перед виборами було зрозуміло, що вони виграють, бо роки правління соціалістів – повна невдача. Угорщина потрапила у величезну економічну кризу. Крім того, всі пам’ятають про скандал Ференца Дюрчані, який у 2006 році на закритому з’їзді соцпартії, не знаючи, що його записують, зізнався в постійній брехні, фальшуванні статистики й назвав Угорщину «блядською країною». І я думаю, коли б прем’єр України назвав свою країну так само, то піднялися більші б заворушення, ніж у вашому парламенті, коли голосували за Чорноморський флот. В Угорщині суспільство поділилося навпіл, і я боюся, що це також чекає на Польщу. Навіть друзі розсварилися…
- Невже Угорщина розділена?
- Так, і досить давно. Я навіть уже чув анекдоти, що пари розривали стосунки, бо дівчина була за соціалістів, а хлопець за правих. Добре, що угорці здатні до самоіронії, це їх якось рятує. Вони можуть із себе покепкувати.
- Цей поділ – географічний, соціальний чи якийсь інший?
- Частково – географічний, бо після виборів стало зрозуміло, що на багатшій західній Угорщині віддають перевагу, умовно кажучи, ліберальним партіям. Є така крайня права партія Jobbik («Найкращі». – Ред.) – антисемітська й антиромська. І на післявиборчій мапі видно, що їхній електорат переважно на сході біля кодону зі Словаччиною. Там, де багато ромів і немає роботи. Натомість найліберальніша Екологічна партія має свій електорат тільки в Будапешті, бо він традиційно найліберальніший. Що цікаво, в Угорщині немає вікової різниці в політичних уподобаннях.
- «Гуляш із турула» досить іронічно описує угорський національний міф. Книжку вже переклали угорською? Як реагують на неї угорці?
- Її вже переклали й у лютому опублікували. Я мав своєрідний промотур Угорщиною, в який вибрався з побоюваннями, що книжка нікого не зацікавить або будуть протести. Однак «Гуляш із турула» здобув досить позитивні рецензії. Багато людей приходило на зустрічі. Я хоч і напівугорець, але з Польщі. Звісно, на якихось інтернет-форумах мене критикували, проте менше з тим. Загалом я був приємно здивований. Найцікавіше те, що найбільше моя книжка не сподобалася польській еміграції в Угорщині. Вони вважають, що есеї Варґи псують добрі польсько-угорські стосунки.
- А чи не хотів ти написати подібну книжку про Польщу, скажімо, «Біґос із білого орла»?
- Ні, бо таку книжку повинен написати хтось іззовні. Хтось, хто має іншу перспективу й добре знає мову та культуру, хтось, хто бачить речі, які для поляків можуть видаватися очевидними чи навіть непомітними. Якби я знав румунську, то писав би про Румунію. Кожна центральноєвропейська країна має свої проблеми, комплекси й параної, які завжди можна цікаво описати. Я би дуже хотів, щоб українець написав про Польщу, угорець – про Румунію, румун – про Болгарію і так далі.

матеріал Українського тижня

Krzysztof Varga, Aleja Niepodległości, Czarne, Wołowiec 2010, s. 272

На жаль, не пам’ятаю вже, хто з френдів ставив Марека Краєвського за приклад спокійного нетравматичного відношення до історії. Мовляв його криміналдиректор Мокк – позитивний герой, попри те, що німець і таке інше. Наші письменники, мовляв, на таке не здатні. Не згоден з двох причин.

Причина перша. Бреслау зараз зветься Вроцлавом, а не навпаки. Можна скільки завгодно впиватися колишніми назвами усіх тих штрассе і змальовувати особняки з червоної цегли та костьоли, коли воно вже твоє. Мені здається, якби Краєвський писав про зниклий польський Львів, тональність була б іншою.

І друга причина для незгоди. Саме наші львівські автори демонструють підхід, близький до Краєвського, коли ностальгічно пишуть про польські часи у Львові чи святкують ніч народження цісаря Франца-Йосипа по кнайпах. Втім зустрічав подібне спокійно-ностальгійне відношення і в одеситів щодо екс-румунської Бесарабії.

А “Смерть у Бреслау” я таки домучив. Все ж важко слідкувати за детективними перипетіями, якщо вони тривають 16 років, на які ще й припадає лише побіжно згадана Друга світова. НМД, детектив вимагає більш жвавої дії і тяжіє до законів класицизму щодо єдності дії, місця та часу.

До того ж автор нерозважливо закатував головного поставщика скорпіонів до Бреслау на самому початку книжки, і звідки беруться усі наступні полчища скорпіонів залишається для мене загадкою. Щодо історичної складової цього детектива, то НМД вона геть не вдалася. Подібний прийом у виконанні братів Вайнерів чи Переса Реверта більш переконливий, НМД.

маеріал Літакценту

Про книжку «Фадо» Анджея Стасюка, написану 2006 року та перекладену українською і видану тут 2009-го, мені якось важко почати говорити. Як написано в анотації, “фадо” в перекладі з португальської означає “доля”, а також це назва меланхолійної пісні про безповоротно втрачене. У книжці двадцять чотири оповіді, в яких мені ключовими видаються такі слова поняття: Європа, пам’ять, самотність, простір і час.
Відкриває книгу «Автострада». Поміж сплетіння асфальтових стрічок б’ються серця міст, які персонаж проминає: вогні людських поселень, ця “мерехтлива артерія марноти”, яка колись вабила людину, бо “простір вражав тим, який він був величезний”, тепер не манять, а простір дратує невловимістю. “Можна спробувати порозумітися з порнографічною безсоромністю історії, що вилежується горілиць за кожним поворотом <…>, але, врешті, все це сходить на пси <…>” [с.7], – пише Стасюк.
Автор (він же персонаж, бо видається, що маємо в руках книгу автобіографічної прози) не має ілюзій, ніби йому під силу з цим простором порозумітися. В них особливі стосунки, як і з часом (які разом формують історію). Стасюк намагається тільки зафіксувати те, що бачить, бо таке пригадування приносить йому насолоду: “Отже, все це пригадування <…> й безперервне вирушання назад, це вдивляння в заднє скло пам’яті, ця лірика втрати, це слов’янське on the road, що тепер вицокує на машинці, <…> зовсім не для того, щоб запам’ятати, але для того, щоб постійно пригадувати все заново, <…>, аж доки думка й омана остаточно заступлять дійсність <…>” [с.11]. Можна уявити, як автор сидить у напівтемряві і пригадує все це.
Інколи, читаючи «Фадо», я мала відчуття, що гортаю сторінки якогось дідусевого фотоальбому, як мінімум півстолітньої давності. Не тому, що оповіді Стасюка нагадують чорно-білі фото, як у старих альбомах. Але автор живе ніби у своїй особистій часовій і просторовій площині. Для нього одночасно існують і картини з минулого (чи то його особисті дитячі спогади, чи візуалізовані розповіді), і те, що він вихопив поглядом під час останньої мандрівки. А щодо фотографій… Маленький приклад: “Трохи далі зовсім самотньо стояла дівчина в червоній сукні. Здається, вона була дуже вродлива. [Стасюкове “здається” викликає в моїй свідомості образ трохи зблідлого, пожовклого, затертого фото, коли з певністю вже не скажеш. – К. Л.] Дивилася кудись убік, де нічого не відбувалося. Я бачив її якусь мить, а потім червоний пломінчик згас у дзеркальці машини” [с.20]. Те, що Стасюк так детально описує на сторінках книги, він часто, як об’єктив фотоапарата, схоплює за одну мить на узбіччі дороги. І подає саме як знімки.
І не лише в мене було відчуття, що я розглядаю картинки: “Поградец [албанське містечко. – К. Л.] нагадував картину. Прогулюючись бульваром, я мав відчуття, що зайшов в осердя якогось малярського творива або всередину театрального твору” [с.47].
У Стасюковому просторі мало руху, він майже статичний. За нечисленними винятками: “<…> дивлюсь, як буря мандрує на південь: хмари, мов бездомні пси, наче клунки українських баб, мов самі баби – важкі, терплячі й певні свого. Уявляю собі, як вони сунуть над моєю Європою, оточені купчастими хмарами знаменитих торб у червоно-синю клітинку, як перекочуються над кордонами, навантажені асортиментом необхідних речей, як вони витривало пливуть, мов опасисті галони із нап’ятими вітрилами спідниць <…>” [с.13–14; тут і надалі курсив мій. – К. Л.]. Оригінально і гарно. Мало який читач не зауважить шикарних Стасюкових метафор. Мене здивувала “померти від серця, померти від душі”: “Замість померти від легень, помер би найрадше від серця, помер би від душі” [с.31]. Йдеться про письменника Данила Кіша, який помер від раку легень. У Стасюка це звучить, ніби помираєш не від болю, не від хвороби, а тому, що маєш серце.
Щодо ключових понять, то мушу сама себе виправити, бо йдеться не про всю Європу, а передусім про її частину. Стасюк цитує з цього приводу Йозефа Кроутвора: “Центральна Європа сьогодні є поняттям, яке розуміють хіба що метеорологи” [с.17]. Мені згадалася метеостанція на горі в «Дванадцяти обручах» Андруховича і його любов до мап, шляхів сполучень Австро-Угорщини. “Ах, ця центральноєвропейська самотність!” і “наше непевне центральноєвропейське існування” [с.27]…
Дещо парадоксально, що єдина річ, яка здатна зберегти (чи створювати таку ілюзію) простір таким, яким він був у певний час, – це людська пам’ять. Адже вона надто нетривка: “Цей крихкий, зітлілий папір [старої мапи. – К. Л.], що розпадається в пальцях, нагадує людську пам’ять, слабку, недосконалу, піддану загрозі склерозу й старечій недоумкуватості” [с.34]. Кришиться папір, зникає Центральна Європа, яку так любить Стасюк. Ні, просторово (хоча, хто може її точно окреслити?) вона залишається, але маленькі містечка й навіть села занурюються в стробоскопне світло й електронний шум, цивілізація наступає на тишу і спокій. Злегка іронічно й сумно пише Стасюк, що так ми почали уявляти собі великий світ і модерність. Для нього реальнішим є минуле, ніж ця “дешева імітація модерності”. Світ, однак, змінюється. Навіть в албанських горах віслюки згинаються від тягаря фанти і пива в бляшанках. Не хочеться вірити, що “сьогодні існує лише те, що помічають інші” [с.45] і якщо тебе не покажуть по телевізору, не зовсім реальним здається навіть власне життя. “І нині цивілізована і дедалі модернізованіша Албанія сидить у темних кнайпах і клубах, сидить перед мертвими комп’ютерами, сидить у неопалюваних елеґантних апартаментах, нудьгує без свого казино й виглядає дощу […]” [с.52]. За іронією долі модерність тут залежна від дощу. Ви звернули увагу на дієслова? Ніби жодного руху. Всі завмерли перед об’єктивом. Однак фотографії – це те, чого вже нема.
І про що йдеться Стасюкові за цих обставин? Про пам’ять, як на мене.
Проте в цьому минулому зір автора фіксує не пам’ятки архітектури. І тут я вирішую для себе додати ще одне ключове слово – індастріел. Це дещо несподівано, адже ми маємо справу з “мандрівними оповідями”. Тільки ж Стасюка цікавить специфічний пейзаж: “<…> субстанція на позір мертвих і зужитих речей укривала землю, як постіндустріальна рослинність” [с.20]. А опис Белграда, в якому він бував, – це лише опис будівлі, яку поверх за поверхом пробивали бомби, а тепер з бетону стирчить іржава арматура. “Ніхто з цією руїною нічого не робив. <…> Не виключено, серби вирішили зберегти її як пам’ятник західного варварства” [с.30]. Ну, гаразд, це Белград. Але спробуйте простежити, який у гостьових кімнатах готелю розпад [с.36], як забудова обертається в руїну [с.53], зруйновані цехи і вибиті вікна – віддавна мертві й холодні, це “здохлий індастріел” [с.53], а ще є напіврозвалені халабуди [с.54], “зруйнований індастріел” (як “мертвий” у «Біґ Маку» Сергія Жадана) [с.88], знову руїни і трухлявіюча матерія [с.97–98]… Я втомилася рахувати. Взагалі, десь посередині книги починаєш нудьгувати. Тим більше, що з подібною географією Стасюк уже відомий нам завдяки книгам «Дорогою на Бабадаґ» і «Моя Європа» (остання у співавторстві з Андруховичем). До речі, за “метафізичний роман дороги” «Дорогою на Бабадаґ» Стасюк отримав 2005-го найпрестижнішу польську літературну премію «Ніке».
«Фадо» ж читається так, що, замислившись над чимось, можеш підняти голову і дивитися деякий час, скажімо, у вікно потяга, лишивши її збоку, забувши.

Труднощі викликає жанрове визначення: чи то “дорожні оповіді”, чи “мала есеїстка”, подекуди – спогади. Стасюк їздить по цій Центрально-Східній Європі, перетинаючи кордони так, ніби їх і немає. Сам автор вважає, що пише оповідки [с.53]. 1996 року разом із дружиною він заснував у селі Воловець видавництво «Чарне», яке спеціалізується на популяризації літератури Центрально-Східної Європи.

Письменник створив свій світ. Його Карпати (а Стасюк з 1987 року проміняв Варшаву на гори Нижні Бескиди) – як окрема держава або навіть континент. Дивно: зустрічаєш щось знайоме – і вже ніби ближчим стає і автор, і його Карпати, які також і мої, хоч його гора Маґура – це не та, яка біля моєї Тухлі.

Описи цих мандрівок, як не в просторі, то в часі, і оповіді про банальне (“Усі ці місця і події без винятку банальні” – зізнається Стасюк [с.114]) мають свою чарівність.

І наприкінці про нас, українців. Якщо для Стасюка Київ (на сході), як і Лісабон (на заході) – Європа, то тим дивніше чути від наших співвітчизників, що вони “хочуть в Європу”. Де ж ми тоді?! І цікаво, що й у поляків є подібне бажання бути “в Європі”, тільки для них це означає бути “в уявленому героїчному минулому” [с.65]. Здається, в нас претензії щодо простору, в них – більше стосовно часу. А наш спільний простір Стасюк окреслив дуже правильно, на мій погляд: “на схід від Заходу”. Він також пропонує своє (не позбавлене гумору) бачення наступних десятиліть розвитку Європи: “прийдуть цигани зі своїми таборами й осядуть посеред Єлисейських полів <…>, напівдикі українці заснують свої жінконенависницькі козацькі спільноти <…>” – і тільки встигнеш обуритися, як Стасюк починає “оспівувати” п’яних поляків [с.74]. Хтозна, чи у такій змішаній Європі хтось пам’ятатиме у поминальний час запалювати свічки на могилах померлих. І вже точно не світитимуться у темряві “мерехтливі летючі килими” цвинтарів у колишніх українських селах, з яких у сорокових роках лемків просто виселили. Списавши майже все двадцяте століття на видатки, крім останнього десятиліття (до періоду незалежності України і період комунізму у Польщі), ми, не встигнувши відродити свою ідентичність, як пише Стасюк, постали перед загрозою бути поглинутими сучасною мас-культурою.

Пам’ять береже те, що минуло, а минуле, вважає Анджей Стасюк, руйнує нас від божевілля, від ментальної руйнації. «Фадо» – як фотоальбом найдивнішої частини Європи, який можна буде колись роздивитися і до якого найбільше пасуватимуть звуки меланхолійної португальської пісні.

матеріал Літакценту

Об’єктом зйомок стануть унікальні фортифікаційні споруди, фестивальне дійство та найголовніше – ідея фестивалю: «спільна творчість митців різних країн на руїнах війни». Очікується, що до творення фільму доєднається «легенда львівського року» гурт  «Мертвий Півень», – українські та польські музиканти кілька місяців обговорюють спільний проект.

Польський колектив, який вже три роки працює над фільмом, вирішив знімати відео в Україні. «Це історія про любов, а саме слов’янську любов (найкрасивішу і найчистішу). Після довгих обговорень, ми прийшли до висновку, що найкращим місцем, де можна знімати цей фільм, є Україна. Країна, котра безліч разів захоплювалась сусідами, століттями була позбавлена незалежності, чисто слов’янська країна, чий народ був пригноблений протягом багатьох років, і тільки велике божевільне кохання не зруйнувалось під впливами ззовні».

Click here to view the embedded video.

Про ідею фільму, автори розповідають так: «Фільм буде ілюстрацією думки-розповіді про те, хто ми є, як народжуємося, що впливає на нас в житті, якими ми стаємо… Тобто, як світ навколо нас починає нас вирощувати. Як ми підсвідомо стаємо рослинами, котрі всупереч волі “поливають”, “ростять” і, нарешті, “зривають”. Тільки частина нас, яка є стійкою до всіх зовнішніх чинників, має любов. Саме ця любов у всіх “парникових” є найважливішим, тим, що робить нас собою».

Фільм творитиметься у співпраці з українськими митцями, котрі братимуть участь у фестивалі. «Це східно-європейське мистецтво, про яке світ знає так мало, ми разом з нашими друзями із України хочемо показати. Нехай це  мистецтво нарешті вийде з теплиці!», – говорять польські учасники проекту.

Сайти фестивалю«Fort.Missia»: www.fortmissia.com www.dzyga.com

Довідка: Весь музичний супровід фільму створений гуртом «КОКА». Упродовж перших двох років на студії звукозапису “Q” було награно платівку. Після того, два місяці тривала праця над обробкою аудіо матеріалу в Кембриджі. Так з’явилася перша польська платівка, записана в 5.1 Dolby Surround. На даний момент, музична частина приготувань до фільму завершена.

7 червня 2010 р. гурт отримав почесний патронат Міністерства культури України та офіційну подяку за внесок у розвиток польсько-українського культурного співробітництва.

джерело

 Matios dopuszcza do głosu niemą Hucułkę, która w oczach społeczności  wiejskiej uchodzi za chorą na umyśle. Darusia nazywana Słodką, czasem i głupią, nosi znamiona ludowej świętej. Jest naznaczona chorobą – koszmarnymi bólami głowy, które może zneutralizować jedynie woda. Autorka stwarza wyraziste i symboliczne sceny, w których dziewczyna obwinięta chustkami, wlecze się przez wieś jak męczennica, wraz z tłumem gapiów, aby rytualnie zanurzyć się w wodzie. Istotne jest też to, że główna bohaterka nie urodziła się niema, a sama pod wpływem makabrycznych wydarzeń z przeszłości, przestała mówić. „Ona tak starannie ukrywała, że umie mówić, iż czasem sama nie wierzyła, że jest inaczej. Zamykała drzwi, zasłaniała okna, dwoma palcami wyciągała język, brała lustro i patrzyła, patrzyła, jakby czekała, aż słowa same wyjdą z gardła na piechotę. Język był długi, czerwony. Darusia tarmosiła go tu i tam – ani jednego dźwięku”.

Fabuła powieści rozgrywa się na tle wielkiej historii. Ukazuje społeczność Hucułów po II wojnie światowej. Matios przedstawia jak historyczne wydarzenia przełamują się w psychice prostych, bezbronnych ludzi. Sama autorka jest Hucułką urodzoną na Bukowinie, a w swoich powieściach („Nacja”, Rzeszów 2006)  powraca do jednego regionu geograficznego – Karpat Wschodnich.

Powraca też obsesyjnie do własnych korzeni i historii swojej rodziny.  Konstrukcja powieści opiera się na trzech częściach. Wydarzenia przedstawione są w odwróconym porządku chronologicznym i sięgają do lat pięćdziesiątych XX w., w których rozegrał się relewantny dramat, mający wpływ na dalsze życie młodej jeszcze Darusi. Matios opisuje  bardzo skomplikowany moment w życiu huculskiej społeczności. Akcja powieści rozgrywa się we wsi Czeremoszne, która jest co chwilę przekazywana z rąk do rąk innej władzy – niemieckiej, rumuńskiej i sowieckiej. Każda z nich wprowadza swoje rządy, do których trzeba się przyzwyczaić. Najtrudniej przyszło im  przywyknąć do  komunistów, zapisać się do kołchozu i  oddać „dobrowolnie” swój majątek. Każda, nawet najmniejsza próba oporu kończyła się zesłaniem na Sybir. Paradoksalnie armia, która nazywała siebie wyzwoleńczą, zniszczyła życie zupełnie bezbronnych wobec niej ludzi, dla których o wiele lepiej żyło się pod rządami rumuńskimi czy niemieckimi, gdy przynajmniej nie odbierano im własności prywatnej.

To książka ciekawa także z punktu widzenia psychologii. Mała społeczność wiejska żyjąca razem od dziada pradziada,  przekazywana sobie przez okupantów z rąk do rąk, nie tworzy w tej sytuacji wspólnoty, a może niszczyć życie sobie nawzajem. Znaleźć ofiarę i odbić na niej swoje niepowodzenia. Tak było z rodzicami Darusi – Matronką i Mychajłem. Byli zbyt młodzi, zakochani i szczęśliwi, dlatego musieli zostać ofiarą przypadku, historii, swoich sąsiadów. Warto też  zwrócić uwagę na jednego z bohaterów – Iwana Ćwieka.  On także jest postacią symboliczną. Pojawia się nie wiadomo skąd, mało o nim wiemy, tylko to co mówią ludzie, a mówią niezbyt pochlebnie – dziwak, dureń, przybłęda. Ćwiek znany był w okolicy swoją grą na drumli, którą wprowadzał wszystkich w zachwyt. Opis instrumentu, jak i wiele ciekawych relacji z życia Hucułów, ich strojów, kuchni i obyczajów np. wesela, tworzą niesamowite tło kulturowe powieści. Ćwiek zjawia się jako idealny partner dla Darusi. Tych dwoje „odmieńców”, zamieszka razem, aby kłuć w oczy resztę społeczeństwa. „Tfu tfu tfu… oni, kumko złota, goli-goluchni w środku nocy przy księżycu w ciepliczce się kąpią i w ogóle się nie wstydzą, że wieś śpi… a oni wieś hańbią… i pewno, parzą się w wodzie… jakby im chaty było za mało… nie ma na nich milicji… ludzie dobrzy, kto to widział?!”  Przez chwilę wydaje się, że los głównej bohaterki może się odmienić. Jak się okaże nie na długo.

 Jak wspominałam, główny dramat rozegrał się w latach pięćdziesiątych, gdy w okolicach wsi walczyły oddziały OUN UPA. Matios opisuje je z punktu widzenia Czeremosznian. I jest to opis bardzo realistyczny. Wspomina o nich na samym końcu, ale mają zasadniczy wpływ na fabułę powieści. Ukraińska partyzantka odwiedza wieś by zdobyć jedzenie od ludzi, którzy go nie mają. UPA  trafia do domu Mychajła i Matronki, u których znajduje się magazyn żywności należącej do kołchozu…

Specyficzny jest też język powieści – prosty, ciepły, niemal bajkowy opisuje kolejne bestialstwa. Ciekawy zabieg to wprowadzenie do narracji wypowiedzi starych Hucułek, strzępków dialogów wiejskich plotkar, wiedźm, które na swój sposób komentują wydarzenia i dodają książce charakteru realistycznego, dokumentalnego.

„Słodka Darusia” to wzruszająca książka, która od sześciu lat bije rekordy popularności na Ukrainie. Choć nie należy do literatury popularnej, jest czytana masowo. Została wprowadzona do programu szkolnego jako lektura obowiązkowa i przeniesiona na deski teatrów w Czerniowcach, Iwano-Frankowsku i Lwowie. Najwyższy czas, by mógł po nią sięgnąć także polski czytelnik.

Słodka Darusia,

Maria Matios,

Wydawnictwo Andrzej Bihun,

Warszawa 2010,

Przełożyła Anna Korzeniowska-Bihun.

Втім, проза Ольґи Токарчук, Павла Гіле, Євстахія Рильського чи Вєслава Мислівського потверджує, що й сучасна література — це, насамперед, мистецтво розповідати історії. Історії цікаві, драматичні, сумні, міфічні, гротескові або ж зовсім звичайні. Й саме у цьому мистецтві першість належить вищезгаданим авторам. Їхню творчість становить, передусім, майстерно побудований, глибоко обдуманий і мудро розказаний сюжет.

Ольґа Токарчук

Доказом того, що традиційно побудований роман може й нині завоювати серця читачів, є виданий 1987 року «Вайзер Давідек» (Weiser Dawidek) Павла Гіле («Перша любов та інші оповідання», «Інші історії», «Мерседес Бенц»). Цей класичний за формою твір — реалістично-магічна, багатопланова історія дитинства і дорослішання у післявоєнному Ґданську — залишається одним із найулюбленіших, найчастіше читаних польських романів. Автор оповідає історію моральних, духовних і фізичних ініціацій, пошуків самототожності, першого страждання, першого відчуття таємниці буття.  «Вайзер Давідек» є також втіленням літературного міфу про щасливе, безтурботне дитинство та картиною надзвичайного, багатоетнічного міста. Це одна з книжок, у яку поринаєш із головою і до яких можна постійно повертатися, знаходячи щоразу щось нове, раніше не помічене.

Незрівнянною майстерністю цікавого наративу вирізняється також Євстахій Рильський («Людина в тіні», «Станкевич»). Його роман «Умова» був фіналістом на здобуття нагороди Nike (Ніке). Автор звертається до, на перший погляд, застарілої форми історичного роману, сюжет якого стає фундаментом для морально-філософських роздумів. Здавалося б, вибір такої форми ризикований для сучасного письменника, а все ж успіх роману і його номінація на Nike доводить, що історична проза є універсальною й залишається актуальною для сучасного читача.

Єжи Пільх. Фото з сайту dziennik.pl

Безсумнівним майстром цікавого та небанального сюжету є відома і в Україні Ольґа Токарчук («Мандрівка людей Книги», «Правік та інші часи», «Денний дім, нічний дім», «Бігуни»). Як стверджує сама авторка, писати книжки – це неначе розповідати самому собі казки. Слід визнати, що читання прози Токарчук допомагає по-дитячому поринути у змальований нею світ. Цей світ є водночас магічним і реалістичним, красивим і жорстоким, буквальним і метафоричним. Проза Токарчук — це своєрідна притча, така собі метафора реальності. Саме таким є роман «Правік та інші часи», у якому історія підкарпатського села вписується у міфічні кола циклічного часу. Притаманною рисою прози Токарчук є також її надзвичайна чутливість в описах реальності. З тонким відчуттям і розумінням деталей авторка малює картину буденності, компонує її з маленьких, зовсім небуденних шматочків краси. Світ Ольґи Токарчук є дивом, зачарованим у буденну форму.

Євстахій Рильський. Фото з сайту polishbookclub.org

Визначальне місце на карті сучасної польської прози займає також творчість Єжи Пільха («Перелік блудниць», «Падіння людини під центральним вокзалом», «Безповоротно втрачена ліворукість», «Під міцним ангелом»). Пільх часто звертається до автобіографічних мотивів, загалом творить гротескно-комічно-ностальгійну прозу, водночас повну тонкого гумору та глибокої задуми про минулі часи. Великою перевагою творчості Пільха є мова — оригінальний наратив, що полягає у розриві традиційної фрази, витончена іронія та тонкий літературний слух. Незважаючи на притаманні його прозі гротеск і жартівливість, автор уміє розповідати по-справжньому глибокі, зворушливі й важливі історії. Доказом цього є, крім іншого, роман «Під міцним ангелом» — історія боротьби з алкоголізмом і любові, яка дає шанс оновити життя.

Картина польської прози не була би повною без імені видатного автора, творчість якого залишається прикладом незрівнянної і виняткової літературної майстерності. Йдеться про Вєслава Мислівського, дворазового лауреата Nike, автора таких шедеврів польської літератури, як «Камінь на камені», «Горизонт», «Оголений сад», «Трактат про лущення квасолі». Творчість Мислівського — це окреме явище, яке неможливо вписати у жодну літературну течію чи моду. Його роман «Камінь на камені» вважається одним із найважливіших і найвидатніших в історії польської літератури ХХ століття. Вєслав Мислівський уміло нанизує морально-філософські питання на майстерно побудовані сюжети, глибоко закорінені в польській історії, особливо в історії Другої світової війни та загибелі євреїв. Автор порушує болючі історичні спогади, ставить складні екзистенційні питання, прагне порозуміння, збереження пам’яті. Його глибока мудрість, надзвичайна ерудиція та справді красива мова творять велику прозу, переповнену співчуттям і розумінням, але водночас сувору й нещадну щодо слабкості й недосконалості людини. Мислівський пише свої романи дуже повільно, кожному твору присвячує кілька чи навіть кільканадцять років. Так само повільно й неспішно слід їх читати, оскільки вони сповнені мудрості та глибини, для розкриття яких потрібно багато часу і роздумів.

Можна вважати, що зосередженість на сюжеті та сприйняття літератури як, насамперед, майстерно розказаної історії, є виявом наївності сучасного читача. Можна вважати, що нині слід шукати нових форм літературного висловлення, оцінювати новаторство та експеримент. А все ж, здається, має рацію Ольґа Токарчук, коли каже, що література завжди починається з бажання слухати та розповідати історії.

матеріал litakcent.com автор Марта Замбжицька

Останнім часом в Україні Молодій зя’вилося кілька історичних статей на польсько-українську тематику. Це матеріал Олега Снігура “Станція чужого трамвая. Союз Петлюри і Пілсудського і пошуки точок примирення в історичній пам’яті двох народів” та інтерв’ю Н.Романюк з паном Кучерепою, професором ВНУ ім. Лесі Українки “Кому заважають містки між двома берегами Бугу? про досягнення істориків України та Польщі в пошуку правди про трагедію 1940–х років на теренах Волині”.

Цитати: Сучасні українські історики значно вище оцінюють факти українсько–польського союзництва. Так, львівський історик Ярослав Грицак вважає, що Пілсудський і Петлюра були головними гравцями на східно– і центральноєвропейській сцені у 20–ті роки минулого століття, а їх союз став смертельною загрозою для існування більшовицької імперії. На думку історика, саме ці події створили в майбутнього радянського вождя Йосипа Сталіна уявлення про українців як про потенційних «зрадників», а Україну — як «поле гри» між західним капіталізмом та російським комунізмом.

За ці роки проведено 13 спільних семінарів та конференцій, у яких брали участь провідні історики обох наших держав. На деякі з них приїздили вчені інших країн, зокрема Євген Стахів із Нью–Йорка, Богдан Осадчук із Західного Берліна, із Гарварда були науковці. Результат цієї роботи — десять томів праці «Україна—Польща: важкі питання». Там сконцентровано історичні напрацювання, що охоплюють період стосунків із 1918–го по 1947 рік. У цих томах задокументовано всі наші дискусії, навіть стенограми їхні подаються. Щоб унеможливити будь–які фальсифікації. Книги видані українською та польською мовами, і багато поляків їх читають. Та багато хто читає зовсім інші праці.

Повністю читайте за посиланнями вище

На сайті УНІАНу з’явилось свіже інтерв’ю з послом України в Польщі. Про сумнозвісну трагедію, нову владу в Україні, інвестиції, кордон і футбол (та ж звісно!):

Після смерті Президента Качинського, міжнародні експерти заговорили, що тепер польсько-українські відносини стануть більш прагматичними… Що вони мають на увазі, на вашу думку?

Мені здається, що українсько-польські відносини, принаймні протягом тих років, коли я в них є певним гравцем, були постійно прагматичними. Україна і Польща – сусіди, дуже добрі сусіди. Ми маємо величезний обсяг відносин. Назву деякі цифри. У середньому щорічно українсько-польський кордон перетинають п`ятнадцять мільйонів осіб, більше ніж чотири мільйони транспортних засобів. А були роки, коли ця цифра доходила до вісімнадцяти мільйонів осіб і шести мільйонів транспортних засобів. До кризи Польща була нашим третім найбільшим торговельним партнером у світі, після Росії і Німеччини. Зараз вона трохки поступилася своїми позиціями, але в п’ятірку входить точно. Важливо, що найбільші закордонні інвестиції України знаходяться у Польщі – більше ніж мільярд доларів.

А в що українці тут інвестують?

Найкрупніші українські інвестиції у Польщі – це металургійний комбінат у Ченстохові, який належить Індустріальному союзу Донбасу, суднобудівний завод у Гданську, той самий, на якому починалася історія польської “Солідарності”. Це – теж Індустріальний союз Донбасу. І автомобільний завод «Фабрика самоходова ФСО» у Варшаві, який належить «Автозазу». І ще — «Центростальбидогощ» — компанія, що торгує металом. Також важливо, що Україна з Польщею має найбільш активні, у порівнянні з іншими країнами, відносини на регіональному рівні. Маємо більше чотирьохсот підписаних угод про співпрацю між регіонами України й Польщі: областями – воєводствами, районам – повітами, окремими містами.

читати повністю