Польські музиканти зіграють у Львові, Києві й Житомирі, у різних містах до них приєднаються київські гурти Crocodiles in Tights, Singleton, львівські 4ервоне та The Chillies.

Iowa Super Soccer
Новинка на польській незалежній сцені та один з найцікавіших гуртів молодого покоління, Інді-поп мелодії, що легко запам’ятовуються, до яких музиканти додали електронного та перкусійного звучання. Свою музику характеризують висловом «простота – це прекрасно», але, крім уже згаданого стилю, розчути там можна уривки ло-фай, альт-кантрі і навіть інді-фолк та слоукор.

Виступали на одній сцені зі шведським гуртом Immanu El, а також на фестивалях Heineken Open’er Festival 2009, Off-festival in 2006 and 2009, Globaltica Festival 2009, та ін. На фестивалі Cáceres Pop Art отримали нагороду як «Європейський гурт-відкриття відриття 2008-2009 рр.»

Singleton
Четверо київських музикантів об’єдналися у гурт ще 6 років тому, за цей час встигли поїздити з концертами по всій Україні та ближніх закордонах і випустили свій дебютний EP “STORMS”. Грають англомовну музику з відчутним впливом брітпопу: сильні гітари, мелодійність та чуттєвий вокал. Завдяки емоційності та музичній віддачі вокалістки та впвненій живій грі всіх учасників загалом, виступи збирають повні зали захоплених прихильників.

Crocodiles in Tights
Дві сестри, які люблять яскраве та незвичайне: саме такою і виходить їхня творчість. «Всі порівнюють нас з «Cocorosie», але насправді ми слухаємо купу різної музики, і в результаті виходить щось своє, не схоже на інше.» Електронна музика, що виконується вживу, синтезатор та багато дитячих іграшок з найрізноманітнішими звуками вирізняють гурт та приваблюють аудиторію слухачів, яка постійно зростає. Пісні відлунюють дитячістю та позитивною енергією, а живі виступи не залишають байдужими слухачів.

4ервоне
Львівський гурт, що існує вже декілька років і встиг поміняти звучання від «важкуватого» до електроніки, а потім від електроніки до акустики, але жіночий вокал завжди довершував музичну частину 4ервоного.
«Електронна музика – це драйв, акустична – це душа. Останній рік ми з 4ервоним стали дуже душевними) Тепер беремо курс на балансування десь посередині, тому що зрозуміли, що в кожній людині є і те, і інше».

The Chillies
Гурт із Житомира. Про себе: “…just indie and nothig else…”
Iowa Super Soccer, Crocodiles in Tights, 4ервоне
м. Львів, місце буде оголошено пізніше

5 вересня
Iowa Super Soccer, Singleton
м. Київ, клуб “44″

6 вересня
Iowa Super Soccer, The Chillies
м. Житомир, Golden Gate Pub
Джерело: http://www.azh.com.ua/news/iss-ua

- Певно, в Польщі, як і в Україні, Угорщина асоціюється з кількома стереотипами: паприка, паленка, Балатон. На чому насправді будується угорська культура? Без чого ти не уявляєш собі цієї країни?
- Угорщина спирається на плеканні своєї ідентичності, типовій для невеликих країн, особливо для тих, що колись були значно більшими. Єдине, що має ця країна з населенням 10,5 мільйонів – це історія. Угорці вірять у свою винятковість. І це правда, взяти хоча би мову й походження. Мені найбільше імпонує їхня прив’язаність до своєї народної традиції, вони її справді культивують. Народна традиція у Польщі стала кітчем. А там – усе живе. Ось мені страшенно подобаються їхні танцгазо – будинки танцю. Угорська ідентичність, як і польська – це поєднання манії величі та комплексу меншовартості: переконання у своєму історичному месіанізмі й мартирології. Зрештою, історія Угорщини ХХ ст., на відміну від історії Польщі, – низка невдач. Для Польщі кінець Першої світової війни – здобуття незалежності та державності, а для Угорщини – Тріанон і втрата Семигороддя, Словаччини, Воєводини й Закарпаття. І до сьогодні, як би це парадоксально не звучало, це формує угорську ідентичність. Здавалось би, чим далі від цих подій, тим більше вони мали би затиратися в пам’яті, однак в Угорщині – все навпаки.
- Невже навіть нові покоління угорців носять у собі цю пам’ять?
- Так, в Угорщині немає різниці між генераціями. Не тільки старші люди про це пам’ятають, а й молодші. Зокрема є цілий напрямок в угорській рок-музиці, який називається немзеті-рок, тобто національний рок. Наприклад, гурт «Карпатія» співає про те, що Семигороддя повинно бути угорським, або найкраща на світі паленка – угорська. Ці колективи співають також пісні періоду Другої світової війни у рок-обробках. На угорських вулицях можна побачити двадцятирічного хлопця, фана музики хеві-метал: на наплічнику в нього напис «Metallica», а на футболці – карта великої дотріанонської Угорщини. І що цікаво, ця течія стає популярнішою. Це, як на мене, спричинено внутрішньою кризою: політичною, суспільною та економічною. Й національна ностальгія стає все сильнішою.
- У книжці ти пишеш про повсюдну угорську ностальгію. А чим вона відрізняється, скажімо, від польської ностальгії за так званими кресами?
- Кресова ностальгія в Польщі – справа старшого покоління. На одній зустрічі в Колобжезі, пригадую, розповідав про угорців, про книжку, про ностальгію, й старші пані казали, що вони все розуміють, бо родом із Вільнюса (до Другої світової місто належало Польщі. – Ред.). Але такі питання турбують найстарше покоління, для молодих поляків – це не має жодного значення. Польські меншини в Україні чи Литві досить малі порівняно з угорськими в Словаччині чи Румунії. Окрім того я вважаю, є значна ментальна різниця між угорцями й поляками. Поляки швидше спалахують і швидше гаснуть: «Бунтуймо! Вже! Негайно!», а потім розуміють – це не мало сенсу. Натомість угорці можуть жити в тривалій летаргії, збирати злість і потім вибухнути сильним повстанням. Згадаймо історію. В ХІХ ст. у Польщі були січневе повстання, листопадове повстання, повстання 1846 року тощо. Цих бунтів було багато. Водночас в Угорщині спалахнуло одне повстання 1848 року, але дуже потужне. Так само після 1990 року: в Польщі під міністерства приїжджали селяни або суднобудівники й палили автомобільні шини, а в Угорщині панував ілюзорний спокій, незадоволення угорців визрівало аж до 2006 року, коли вибухнули масовi заворушення. Отже, в цьому я бачу різницю між двома країнами. До того ж в Угорщині панує якийсь меланхолійний клімат, безкінечний fin de siècle. Будапешт – це місто, що не змінилося за сто років. Воно контрастує з Варшавою, яка веде новий відлік після Другої світової війни: з’явилися нові будинки й нові городяни, справжніх варшав’ян, котрі живуть тут із покоління в покоління, дуже мало.
- «Гуляш із турула» влучно описує угорську культуру. Які культурологічні методи ти використовував? Як найкраще пізнавати чужу культуру й угорську зокрема?
- Мені важко відповісти, бо «Гуляш із турула» – це збірка есе, а не наукова праця, тому я не роблю різниці між високою та низькою культурами. Для мене однаково важливі угорський гімн, до слова дуже жалісливий, і рок-музика та кінематограф. Мій метод досить простий: треба жити в країні, якщо хочеш її зрозуміти. Це наукова праця має бути об’єктивною, а коли пишеш низку есе, то маєш усвідомлювати, що хтось інший може зовсім інакше дивитися на ці речі.
- У книжці ти пишеш про особливі місця в Угорщині, які зазвичай не відвідують туристи. Як правило – це якісь закинуті вулиці, далеко від центру…
- Так, правду про те чи інше місто або країну не знайдеш у старому місті, де розташовані сувенірні крамниці. Її варто шукати там, де відбувається справжнє життя. Я не хотів писати про туристичні місця, бо це справа путівників. Справжню Варшаву не побачиш у старому місті, а скоріше на Празі (район Варшави. – Ред.). І так по всьому світі.
- Угорці – це частина Європи вже понад тисячу років. Чи залишилися якісь сліди їхнього походження в сучасній ментальності?
- Розумієш, я ж не знаю ментальність тих дикунів, що прийшли на Паннонську низовину тисячу років тому й були загарбниками. Однак сучасні угорці люблять на тому наголошувати. В Будапешті є цілі магазини, де можна купити всі реконструйовані аксесуари тих кочівників. Вони культивують цей напрямок, і це елемент їхньої ідентичності. Для мене ключовим є угорське поняття «здобуття батьківщини». Якщо задуматися, то це оксюморон, бо вітчизна – місце, де народжуєшся, а не яке здобуваєш.
- У культурі Центральної Європи, як на мене, є дві найбільші проблеми – сліди комунізму та глобалізація. Як це виглядає в Угорщині?
- Глобалізація відчувається в магазинах та банках. І на цьому рівні вона не страшна. Це вибір кожного індивіда – піти чи не піти в «МакДональдз», а за комунізму тебе змушували робити те, а не інше. Комуністичну спадщину в Угорщині використовують у запеклій політичній боротьбі. А все тому, що за комунізму Угорщина мала високий рівень життя. В Польщі панувала бідність, а в будапештських магазинах тоді можна було купити все. Після повалення комунізму й вступу до ЄС в Угорщині не сталося значних змін. Усе стабільно. Натомість у Польщі відбулися суттєві зміни. Тому в Угорщині на сильних позиціях стоїть євроскептицизм і побутує досить сильна ностальгія за часами Яноша Кадара, коли нібито було всім краще, всі мали роботу. Тож між глобалізацією й ностальгією за комунізмом в Угорщині виберуть останнє. Коли говорити про зовнішню політику, то специфікою угорського політичного життя є те, що вони займаються собою. Міжнародні теми ніколи не входять до передвиборчих програм. Під час виборів в Україні для людей завжди важливо, чи політик тяжіє до Європи, чи до Росії. А в Угорщині політики переймаються внутрішніми проблемами. Всі дотеперішні вибори спиралися лише на соціальні обіцянки. Якщо угорські політики й дивляться за кордон, то хіба туди, де живуть етнічні угорці, тобто в Румунію та Словаччину.
- А як сучасна Угорщина ставиться до Закарпаття?
- Закарпаття майже відсутнє у щоденних дебатах угорців, оскільки угорська меншина там відносно нечисленна. Немає угорсько-українських суперечностей як таких. Навіть із Румунією відносини порівняно спокійні, а ось зі Словаччиною… Новий прем’єр Віктор Орбан обіцяв, що всі угорці, які живуть поза межами країни, отримають угорське громадянство. Це викликало обурення Братислави, бо якогось дня 600 000 громадян Словаччини можуть стати угорцями, а також 1 700 000 громадян Румунії… Є такий словацький націоналіст – що саме по собі звучить смішно – Ян Слота, який погрожує Угорщині війною. Великого значення це, звісно, не має, оскільки ці країни належать до Євросоюзу. Якби таке громадянство могли здобути закарпатські угорці, то для них – це реальний інтерес, бо вони раптом змогли би стати громадянами ЄС…
- Розкажи детальніше про теперішню політичну ситуацію в Угорщині.
- Після восьми років правління соціалістів тріумфально перемогли праві. Вони мають дві третини місць у парламенті, але це не стало несподіванкою. Ще перед виборами було зрозуміло, що вони виграють, бо роки правління соціалістів – повна невдача. Угорщина потрапила у величезну економічну кризу. Крім того, всі пам’ятають про скандал Ференца Дюрчані, який у 2006 році на закритому з’їзді соцпартії, не знаючи, що його записують, зізнався в постійній брехні, фальшуванні статистики й назвав Угорщину «блядською країною». І я думаю, коли б прем’єр України назвав свою країну так само, то піднялися більші б заворушення, ніж у вашому парламенті, коли голосували за Чорноморський флот. В Угорщині суспільство поділилося навпіл, і я боюся, що це також чекає на Польщу. Навіть друзі розсварилися…
- Невже Угорщина розділена?
- Так, і досить давно. Я навіть уже чув анекдоти, що пари розривали стосунки, бо дівчина була за соціалістів, а хлопець за правих. Добре, що угорці здатні до самоіронії, це їх якось рятує. Вони можуть із себе покепкувати.
- Цей поділ – географічний, соціальний чи якийсь інший?
- Частково – географічний, бо після виборів стало зрозуміло, що на багатшій західній Угорщині віддають перевагу, умовно кажучи, ліберальним партіям. Є така крайня права партія Jobbik («Найкращі». – Ред.) – антисемітська й антиромська. І на післявиборчій мапі видно, що їхній електорат переважно на сході біля кодону зі Словаччиною. Там, де багато ромів і немає роботи. Натомість найліберальніша Екологічна партія має свій електорат тільки в Будапешті, бо він традиційно найліберальніший. Що цікаво, в Угорщині немає вікової різниці в політичних уподобаннях.
- «Гуляш із турула» досить іронічно описує угорський національний міф. Книжку вже переклали угорською? Як реагують на неї угорці?
- Її вже переклали й у лютому опублікували. Я мав своєрідний промотур Угорщиною, в який вибрався з побоюваннями, що книжка нікого не зацікавить або будуть протести. Однак «Гуляш із турула» здобув досить позитивні рецензії. Багато людей приходило на зустрічі. Я хоч і напівугорець, але з Польщі. Звісно, на якихось інтернет-форумах мене критикували, проте менше з тим. Загалом я був приємно здивований. Найцікавіше те, що найбільше моя книжка не сподобалася польській еміграції в Угорщині. Вони вважають, що есеї Варґи псують добрі польсько-угорські стосунки.
- А чи не хотів ти написати подібну книжку про Польщу, скажімо, «Біґос із білого орла»?
- Ні, бо таку книжку повинен написати хтось іззовні. Хтось, хто має іншу перспективу й добре знає мову та культуру, хтось, хто бачить речі, які для поляків можуть видаватися очевидними чи навіть непомітними. Якби я знав румунську, то писав би про Румунію. Кожна центральноєвропейська країна має свої проблеми, комплекси й параної, які завжди можна цікаво описати. Я би дуже хотів, щоб українець написав про Польщу, угорець – про Румунію, румун – про Болгарію і так далі.

матеріал Українського тижня

Krzysztof Varga, Aleja Niepodległości, Czarne, Wołowiec 2010, s. 272

На жаль, не пам’ятаю вже, хто з френдів ставив Марека Краєвського за приклад спокійного нетравматичного відношення до історії. Мовляв його криміналдиректор Мокк – позитивний герой, попри те, що німець і таке інше. Наші письменники, мовляв, на таке не здатні. Не згоден з двох причин.

Причина перша. Бреслау зараз зветься Вроцлавом, а не навпаки. Можна скільки завгодно впиватися колишніми назвами усіх тих штрассе і змальовувати особняки з червоної цегли та костьоли, коли воно вже твоє. Мені здається, якби Краєвський писав про зниклий польський Львів, тональність була б іншою.

І друга причина для незгоди. Саме наші львівські автори демонструють підхід, близький до Краєвського, коли ностальгічно пишуть про польські часи у Львові чи святкують ніч народження цісаря Франца-Йосипа по кнайпах. Втім зустрічав подібне спокійно-ностальгійне відношення і в одеситів щодо екс-румунської Бесарабії.

А “Смерть у Бреслау” я таки домучив. Все ж важко слідкувати за детективними перипетіями, якщо вони тривають 16 років, на які ще й припадає лише побіжно згадана Друга світова. НМД, детектив вимагає більш жвавої дії і тяжіє до законів класицизму щодо єдності дії, місця та часу.

До того ж автор нерозважливо закатував головного поставщика скорпіонів до Бреслау на самому початку книжки, і звідки беруться усі наступні полчища скорпіонів залишається для мене загадкою. Щодо історичної складової цього детектива, то НМД вона геть не вдалася. Подібний прийом у виконанні братів Вайнерів чи Переса Реверта більш переконливий, НМД.

маеріал Літакценту

Про книжку «Фадо» Анджея Стасюка, написану 2006 року та перекладену українською і видану тут 2009-го, мені якось важко почати говорити. Як написано в анотації, “фадо” в перекладі з португальської означає “доля”, а також це назва меланхолійної пісні про безповоротно втрачене. У книжці двадцять чотири оповіді, в яких мені ключовими видаються такі слова поняття: Європа, пам’ять, самотність, простір і час.
Відкриває книгу «Автострада». Поміж сплетіння асфальтових стрічок б’ються серця міст, які персонаж проминає: вогні людських поселень, ця “мерехтлива артерія марноти”, яка колись вабила людину, бо “простір вражав тим, який він був величезний”, тепер не манять, а простір дратує невловимістю. “Можна спробувати порозумітися з порнографічною безсоромністю історії, що вилежується горілиць за кожним поворотом <…>, але, врешті, все це сходить на пси <…>” [с.7], – пише Стасюк.
Автор (він же персонаж, бо видається, що маємо в руках книгу автобіографічної прози) не має ілюзій, ніби йому під силу з цим простором порозумітися. В них особливі стосунки, як і з часом (які разом формують історію). Стасюк намагається тільки зафіксувати те, що бачить, бо таке пригадування приносить йому насолоду: “Отже, все це пригадування <…> й безперервне вирушання назад, це вдивляння в заднє скло пам’яті, ця лірика втрати, це слов’янське on the road, що тепер вицокує на машинці, <…> зовсім не для того, щоб запам’ятати, але для того, щоб постійно пригадувати все заново, <…>, аж доки думка й омана остаточно заступлять дійсність <…>” [с.11]. Можна уявити, як автор сидить у напівтемряві і пригадує все це.
Інколи, читаючи «Фадо», я мала відчуття, що гортаю сторінки якогось дідусевого фотоальбому, як мінімум півстолітньої давності. Не тому, що оповіді Стасюка нагадують чорно-білі фото, як у старих альбомах. Але автор живе ніби у своїй особистій часовій і просторовій площині. Для нього одночасно існують і картини з минулого (чи то його особисті дитячі спогади, чи візуалізовані розповіді), і те, що він вихопив поглядом під час останньої мандрівки. А щодо фотографій… Маленький приклад: “Трохи далі зовсім самотньо стояла дівчина в червоній сукні. Здається, вона була дуже вродлива. [Стасюкове “здається” викликає в моїй свідомості образ трохи зблідлого, пожовклого, затертого фото, коли з певністю вже не скажеш. – К. Л.] Дивилася кудись убік, де нічого не відбувалося. Я бачив її якусь мить, а потім червоний пломінчик згас у дзеркальці машини” [с.20]. Те, що Стасюк так детально описує на сторінках книги, він часто, як об’єктив фотоапарата, схоплює за одну мить на узбіччі дороги. І подає саме як знімки.
І не лише в мене було відчуття, що я розглядаю картинки: “Поградец [албанське містечко. – К. Л.] нагадував картину. Прогулюючись бульваром, я мав відчуття, що зайшов в осердя якогось малярського творива або всередину театрального твору” [с.47].
У Стасюковому просторі мало руху, він майже статичний. За нечисленними винятками: “<…> дивлюсь, як буря мандрує на південь: хмари, мов бездомні пси, наче клунки українських баб, мов самі баби – важкі, терплячі й певні свого. Уявляю собі, як вони сунуть над моєю Європою, оточені купчастими хмарами знаменитих торб у червоно-синю клітинку, як перекочуються над кордонами, навантажені асортиментом необхідних речей, як вони витривало пливуть, мов опасисті галони із нап’ятими вітрилами спідниць <…>” [с.13–14; тут і надалі курсив мій. – К. Л.]. Оригінально і гарно. Мало який читач не зауважить шикарних Стасюкових метафор. Мене здивувала “померти від серця, померти від душі”: “Замість померти від легень, помер би найрадше від серця, помер би від душі” [с.31]. Йдеться про письменника Данила Кіша, який помер від раку легень. У Стасюка це звучить, ніби помираєш не від болю, не від хвороби, а тому, що маєш серце.
Щодо ключових понять, то мушу сама себе виправити, бо йдеться не про всю Європу, а передусім про її частину. Стасюк цитує з цього приводу Йозефа Кроутвора: “Центральна Європа сьогодні є поняттям, яке розуміють хіба що метеорологи” [с.17]. Мені згадалася метеостанція на горі в «Дванадцяти обручах» Андруховича і його любов до мап, шляхів сполучень Австро-Угорщини. “Ах, ця центральноєвропейська самотність!” і “наше непевне центральноєвропейське існування” [с.27]…
Дещо парадоксально, що єдина річ, яка здатна зберегти (чи створювати таку ілюзію) простір таким, яким він був у певний час, – це людська пам’ять. Адже вона надто нетривка: “Цей крихкий, зітлілий папір [старої мапи. – К. Л.], що розпадається в пальцях, нагадує людську пам’ять, слабку, недосконалу, піддану загрозі склерозу й старечій недоумкуватості” [с.34]. Кришиться папір, зникає Центральна Європа, яку так любить Стасюк. Ні, просторово (хоча, хто може її точно окреслити?) вона залишається, але маленькі містечка й навіть села занурюються в стробоскопне світло й електронний шум, цивілізація наступає на тишу і спокій. Злегка іронічно й сумно пише Стасюк, що так ми почали уявляти собі великий світ і модерність. Для нього реальнішим є минуле, ніж ця “дешева імітація модерності”. Світ, однак, змінюється. Навіть в албанських горах віслюки згинаються від тягаря фанти і пива в бляшанках. Не хочеться вірити, що “сьогодні існує лише те, що помічають інші” [с.45] і якщо тебе не покажуть по телевізору, не зовсім реальним здається навіть власне життя. “І нині цивілізована і дедалі модернізованіша Албанія сидить у темних кнайпах і клубах, сидить перед мертвими комп’ютерами, сидить у неопалюваних елеґантних апартаментах, нудьгує без свого казино й виглядає дощу […]” [с.52]. За іронією долі модерність тут залежна від дощу. Ви звернули увагу на дієслова? Ніби жодного руху. Всі завмерли перед об’єктивом. Однак фотографії – це те, чого вже нема.
І про що йдеться Стасюкові за цих обставин? Про пам’ять, як на мене.
Проте в цьому минулому зір автора фіксує не пам’ятки архітектури. І тут я вирішую для себе додати ще одне ключове слово – індастріел. Це дещо несподівано, адже ми маємо справу з “мандрівними оповідями”. Тільки ж Стасюка цікавить специфічний пейзаж: “<…> субстанція на позір мертвих і зужитих речей укривала землю, як постіндустріальна рослинність” [с.20]. А опис Белграда, в якому він бував, – це лише опис будівлі, яку поверх за поверхом пробивали бомби, а тепер з бетону стирчить іржава арматура. “Ніхто з цією руїною нічого не робив. <…> Не виключено, серби вирішили зберегти її як пам’ятник західного варварства” [с.30]. Ну, гаразд, це Белград. Але спробуйте простежити, який у гостьових кімнатах готелю розпад [с.36], як забудова обертається в руїну [с.53], зруйновані цехи і вибиті вікна – віддавна мертві й холодні, це “здохлий індастріел” [с.53], а ще є напіврозвалені халабуди [с.54], “зруйнований індастріел” (як “мертвий” у «Біґ Маку» Сергія Жадана) [с.88], знову руїни і трухлявіюча матерія [с.97–98]… Я втомилася рахувати. Взагалі, десь посередині книги починаєш нудьгувати. Тим більше, що з подібною географією Стасюк уже відомий нам завдяки книгам «Дорогою на Бабадаґ» і «Моя Європа» (остання у співавторстві з Андруховичем). До речі, за “метафізичний роман дороги” «Дорогою на Бабадаґ» Стасюк отримав 2005-го найпрестижнішу польську літературну премію «Ніке».
«Фадо» ж читається так, що, замислившись над чимось, можеш підняти голову і дивитися деякий час, скажімо, у вікно потяга, лишивши її збоку, забувши.

Труднощі викликає жанрове визначення: чи то “дорожні оповіді”, чи “мала есеїстка”, подекуди – спогади. Стасюк їздить по цій Центрально-Східній Європі, перетинаючи кордони так, ніби їх і немає. Сам автор вважає, що пише оповідки [с.53]. 1996 року разом із дружиною він заснував у селі Воловець видавництво «Чарне», яке спеціалізується на популяризації літератури Центрально-Східної Європи.

Письменник створив свій світ. Його Карпати (а Стасюк з 1987 року проміняв Варшаву на гори Нижні Бескиди) – як окрема держава або навіть континент. Дивно: зустрічаєш щось знайоме – і вже ніби ближчим стає і автор, і його Карпати, які також і мої, хоч його гора Маґура – це не та, яка біля моєї Тухлі.

Описи цих мандрівок, як не в просторі, то в часі, і оповіді про банальне (“Усі ці місця і події без винятку банальні” – зізнається Стасюк [с.114]) мають свою чарівність.

І наприкінці про нас, українців. Якщо для Стасюка Київ (на сході), як і Лісабон (на заході) – Європа, то тим дивніше чути від наших співвітчизників, що вони “хочуть в Європу”. Де ж ми тоді?! І цікаво, що й у поляків є подібне бажання бути “в Європі”, тільки для них це означає бути “в уявленому героїчному минулому” [с.65]. Здається, в нас претензії щодо простору, в них – більше стосовно часу. А наш спільний простір Стасюк окреслив дуже правильно, на мій погляд: “на схід від Заходу”. Він також пропонує своє (не позбавлене гумору) бачення наступних десятиліть розвитку Європи: “прийдуть цигани зі своїми таборами й осядуть посеред Єлисейських полів <…>, напівдикі українці заснують свої жінконенависницькі козацькі спільноти <…>” – і тільки встигнеш обуритися, як Стасюк починає “оспівувати” п’яних поляків [с.74]. Хтозна, чи у такій змішаній Європі хтось пам’ятатиме у поминальний час запалювати свічки на могилах померлих. І вже точно не світитимуться у темряві “мерехтливі летючі килими” цвинтарів у колишніх українських селах, з яких у сорокових роках лемків просто виселили. Списавши майже все двадцяте століття на видатки, крім останнього десятиліття (до періоду незалежності України і період комунізму у Польщі), ми, не встигнувши відродити свою ідентичність, як пише Стасюк, постали перед загрозою бути поглинутими сучасною мас-культурою.

Пам’ять береже те, що минуло, а минуле, вважає Анджей Стасюк, руйнує нас від божевілля, від ментальної руйнації. «Фадо» – як фотоальбом найдивнішої частини Європи, який можна буде колись роздивитися і до якого найбільше пасуватимуть звуки меланхолійної португальської пісні.

матеріал Літакценту

Click here to view the embedded video.

Noc na Ivana Kupała
10 LIPCA (zakole rzeki San, obok Hotelu Gromada)

Od godziny 15.00 do 21.00

- kiermasz rękodzieła ludowego
- tradycyjna kuchnia ukraińska
- warsztaty dla dzieci z rękodzieła ludowego (wyplatanie wianków, zwierząt ze słomy)
- prezentacja multimedialna “Mistyczne noce Kupały”

16.00

- oficjalne otwarcie święta “NOC NA IVANA KUPAŁA”

16.30

- koncert zespołów ludowych i tanecznych z Polski i Ukrainy
“Czornomor” – Odessa, “Arkan” – Przemyśl, “Rozmaj” – Lwów, “SUM” – Ostroh
- konkursy
- wyplatanie wianków i uroczyste rozpalenie ogniska

18.30

- aukcja “Winoczok”
- konkursy
- koncert ShockolaD (Lwów)
- Sofija Fedyna (Lwów)

20.45

- konkursy
- Obrzęd Misterium Kupalskiego:
Marena, Carwina, Jawir, Tuman pole zalahaje, Hej na Iwana, Pidu w sadochok

21.30-23.00

WIECZORNY KONCERT FOLK-ROCKOWY
RUCH (Polska)