Більшість замків і шляхетських резиденцій звели колись на теренах України польські королі, магнати й військові діячі. У обох частинах праці Дмитра Антонюка представлено аж 470 пам’яток. І ця цифра неостаточна, оскільки автор сподівається, що, можливо, існують й інші резиденції польських родин, які він ще не відкрив.

У першій частині «155 польських замків і резиденцій в Україні» представлена історія польських родових гнізд, починаючи від часів середньовіччя і закінчуючи добою бароко; у другій «315 польських замків і резиденцій в Україні» – мова йде про польські резиденції від епохи класицизму і до 1939 року. Географічно путівник охоплює пам’ятки більшості правобережних областей України.

Описи палаців й замків містять захопливі історії життя їхніх мешканців (Ґрохольських, Собанських, Скібнєвських, Потоцьких, Сенявських Браницьких та інших родів), розповідають про метаморфози зовнішнього вигляду споруд, про цікавинки інтер’єру. Водночас автор закликає звернути увагу на ті пам’ятки, які опинились на межі зникнення, тому у книгах йдеться й про резиденції та замки, які на перший погляд вже не становлять інтересу для туристів.

Путівники також містять корисну інформацію про інфраструктуру і дороги, а також особисті враження, а, почасти, й пригоди автора, пов’язані із дослідженням архітектурного спадку поляків в Україні.

Презентації відбудуться:

14 травня о 16:00 в Житомирі за підтримки Житомирської обласної універсальної бібліотеки ім. О.Ольжича відбудеться презентація «Польські замки і резиденції в Україні» за адресою Новий бульвар, 4, конференц-зала.

15 травня о 15:00 путівники за участю автора презентуватимуть у Черкасах (Черкаська центральна міська бібліотека ім. Лесі Українки).

Доля цієї непересічної людини була непростою, а на вибір житєвого шляху значною мірою вплинуло дитинство педагога. Януш Корчак (Генрик Ґольдшмідт) народився 1878 або 1879 р. у Варшаві. Точної дати не знаємо, бо його батько, відомий адвокат, не подбав про свідоцтво для сина. Та й взагалі його шлюб з Цецилією, матір’ю Генрика, не був вдалим.

Загалом сім’я Ґольдшмідтів була досить заможною єврейською родиною. Вихованням дітей займались бонна, няня, кухарка, і, як пізніше згадував Генрик, у домі, за звичай, панував смуток, холод і самотність. У нього не було теплих стосунків ані з матір’ю, ані з батьком, ані з сестрою, а в семирічному віці малого Генрика віддали до приватної школи, де панувала залізна дисципліна, і дитина залишалась один-на-один із всемогутнім вчителем.

Вже в юності на Генрика лягає тягар піклування про родину після психічної хвороби батька і фінансового занепаду.  Будучи учнем Празької гімназії, він мусить підпрацьовувати репетитором і газетним кореспондентом. Його пристрастю стає література. Читає Крашевського, Сенкевича, молодопольську літературу.  Його захоплює просвітницький рух міжвоєнних часів, коли проголошувались гасла відродження Речі Посполитої завдяки поширенню грамотності серед населення. Суспільна праця стає основним покликанням Корчака. Свою увагу він зосереджує на дитині і за Еллен Кей, за дослідниками Нового виховання, що працювали у Женеві й Брюсселі, повторює, що «відбудова світу відбудеться завдяки дитині і вихованню».

У 1905 р. він отримує диплом лікаря, працює педіатром у лікарні Берсонів і Бауманів. Стає також впізнаваним письменником і публіцистом. Часто зустрічається з тогочасною елітою, авторитетами міжвоєнної Варшави, Станіславом Бжозовскім, Людвіком Кривіцкім, Стефаном Жеромскім. Як лікар бере участь у діяльності Варшавського товариства літніх таборів і Гігієнічного товариства.

7 жовтня 1912 р. Януш Корчак стає директором Дому Сиріт у Варшаві – опікунського закладу для єврейських дітей. Там він разом з Стефанією Вільчинською створює оригінальну програму виховання. У ній переплітаються елементи самовиховання і відповідальності за себе та інших з привчанням до праці, до суспільного життя.

Виховання у Будинку сиріт, а також у Нашому Домі, який функціонував з 1928 р. під керівництвом Марини Фальської, базувалося на трьох основних корчаківських засадах: опіка над дитиною, виховання самостійності, права дитини.

Вже з перших днів другої світової війни Дім Сиріт Януша Корчака потрапив у зону бомбардувань. Була пошкоджена сама будівля, і Корчаку довелося думати про порятунок 150 дітей, про їх охорону, харчування, притулок. У жовтні 1940 р. наказом німецької влади в окупованій Варшаві створюють ґетто для євреїв. Туди ж переносять і сиротинець. Корчак з усіх сил намагається допомогти дітям у цих нелюдських умовах, бореться за право хоча б гідно померти. Хворий, втомлений, голодний він тримається до останнього, намагається вийти поза межі трагізму ситуації, пише «Щоденник з ґетто», який в основному описує не життя за колючим дротом, а підлість світу і убогість людського духу, й водночас висловлює віру у найглибші цінності людини.

6 серпня 1942 р. Корчак з вихованцями вирушає в останню дорогу, в табір смерті  у Треблінці.

Діяльність Януша Корчака не забулась й після смерті. Його новаторські ідеї й виховні підходи, його концепція прав дитини назавжди ввійшли до канону культури Польщі і світу.

Ось дещо з матеріалів Януша Корчака, засади, які він виписав, працюючи з дітьми і спостерігаючи за їхнім розвитком.

Прохання твоєї дитини

• Не псуй мене. Я добре знаю, що не повинен мати те все, чого вимагаю. Це тільки випорбовування сили з мого боку.
• Не бійся бути рішучим. Мені якраз це й потрібно – відчуття безпеки.
• Не применшуй моїх поганих рис. Лише ти можеш перемогти зло, поки це ще взагалі можливо.
• Не роби з мене більшої дитини, ніж я є, бо через це я веду себе  безглуздо по-дорослому.
• Не роби мені зауважень при інших людях, якщо це не конче необхідно. Набагато більше я переймаюся тим, що говориш мені сам на сам.
• Не оберігай мене від наслідків. Іноді добре навчитися речам болісним і неприємним.
• Не переконуй мене, що помилки, які я роблю, є гріхом. Це загрожує моєму почуттю значимості.
• Не перймайся занадто, коли я кажу, що ненадвижу тебе. Це не ти є моїм ворогм, тільки твоя значна перевага!
• Не звертай багато уваги на мої дрібні  недомагання. Іноді я користуюсь ними, щоб привернути твою увагу.
• Не бурчи. Інакше я змушений буду захищатись і ставатиму глухим.
• Не давай мені обітниць, які не виконаєш. Я почуваюсь страшенно  розчарованим, коли нічого  з цього не виходить.
• Не забувай, що мені ще дуже важко чітко висловлювати свої думки. Тому не завжди нам вдається порозумітися.
• Не перевіряй маніакально мене на чесність. Дуже легко страх змушує мене брехати.
• Не будь непослідовним. Це мене вибиває з колії і тоді я втрачаю віру у тебе.
• Не відштовхуй мене, коли я дістаю тебе запитаннями. Дуже швидко може статися так, що замість того, щоб допитуватись у тебе, я пошукаю відповіді в іншому місці.
• Не переконуй мене, що мої страхи безглузді. Вони просто є.
• Не вдавай, що ти бездоганний. Правда про тебе була б у майбутньому нестерпною. Не думай, що вибачаючись переді мною втратиш авторитет. За чесну  гру я вмію віддячити любов’ю, про яку тобі й не снилося.
• Не забувай, що я обожнюю різні експерименти. Це просто мій спосіб пізнання світу, тому заплюущуй на це очі.
• Не будь сліпий і визнай, що я теж росту. Я знаю, як важко встигати за мною, але зроби все, що можеш, щоб нам це вдалося.
• Не бійся любові. Ніколи.

Безтурботне дитинство Аліції закінчилося, коли розлучилися її батьки. Дівчина думає, що це в її житті найважче випробування. Та час біжить далі, і незважаючи на негаразди в родині, Аліція радіє, що у школі в неї з’являється вірна подруга Сара, а в Крушині, куди вона їздить до дідуся й бабусі, на неї чекає перше кохання… До всього, дівчина робить неабиякі успіхи у фотографії і мріє стати професіоналом.

Звістка про невиліковну хворобу 5-річного зведеного братика Фридерика примусить Аліцію по-іншому глянути на життя, у якому міцно переплелися радість і страждання, кохання й ревнощі, співчуття й банальний егоїзм.

Барбара Космовська буде гостем Міжнародного книжкового ярмарку дитячої літератури 27-29 квітня у Львові.

Барбара Космовська (1958) – популярна польська письменниця, що пише для дорослих і молоді. Книжку «Приватна територія» (2001), що перемогла на літературному конкурсі «Щоденник польської Бриджит Джонс», названо найжіночнішим польським романом 2001 року. Авторка романів «Провінція», «Гобелен» та «Угору річкою» (2003), «Блакитний автобус» (2004), «Думчики» (2005), «Германці» (2008).

Великою популярністю користуються її твори для молоді: «Буба» (2002, головна премія на загальнопольському конкурсі романів для дітей та юнацтва під назвою «Повір у силу фантазії»), «Позолочена рибка» (премія «Книга Року – 2007» польської філії International Board on Books for Young People та перша премія на Літературному конкурсі ім. Астрід Ліндгрен), «Буба: мертвий сезон (2007), «Пушка» (2008).

Українською вийшли такі книжки Барбари Космовської: «Буба» (Львів, «Урбіно», 2010), «Буба: мертвий сезон» (Львів, «Урбіно», 2011) та «Позолочена рибка» (Львів. «Урбіно», 2012)
***
Адреса книгарні «Є»:
просп. Свободи, 7.
Вхід вільний.

Початок о 18:00

Сучасна польська література перебуває на вершині свого розвитку, і велика заслуга у цьому, зокрема, належить Ользі Токарчук. Письменниці, яка ніколи не повторює себе, але яку легко впізнати за стилем викладу думок. Авторки, чиї книжки перекладені на 27 мов. Жінки, яка дивує своєю енергетикою та шляхетною простотою.

Що криється у кожному тексті Токарчук? Як письменниця поєднує гру у різні жанри, стилізацію та гуманістичне звучання творів? І чи легко вести свій плуг разом з авторкою, подекуди навіть понад кістками мертвих? Про такі, здавалося б, неосяжні питання розмірковуватимуть учасники літературної дискусії «книгОгляд».

Адреса книгарні «Є»:
вул. Соборна, 89.
Вхід вільний.

Початок – о 18:00.

DagaDana з притаманною їм легкістю поєднує фолк, джаз і електроніку в одне ціле, створюючи тим самим власний неповторний стиль. Концерти DagaDana завжди сповнені емоцій, адже окрім класичних інструментів (клавіші, електроніка, контрабас) музиканти використовують звичайні дитячі іграшки, які додають казковості і водночас іронії до всього, що відбувається на сцені. Зв’язок музикантів з публікою вражає – DagaDana протягом всього концерту по-особливому, власною мовою спілкується з глядачем.

DagaDana сформувалась після знайомства Даги Грегорович з польського міста Познань і Дани Винницької, колишньої вокалістки відомого українського джаз-бенду «ShokolaD» зі Львова. Цілісності додає звучання контрабасу Міколая Поспєшальського – незмінного учасника гурту, що родом з Кракова.

У 2008 році гурт випустив перший реліз «Wygadana», а вже другий «Malenka» (2011) отримав найпрестижнішу польську премію «Frederyk». Цього року DagaDana не здає позицій і є також номінованою на отримання цієї нагороди.

«Ключем до успіху DagaDana є відсутність штампів і оригінальність, музиканти готові до експериментів і досліджень. В їх музиці відсутній пафос, але є своєрідний підхід до звучання народних елементів. Музиканти з легкістю справляються як з електронікою, клавішами, контрабасом так і з іграшками, мобільними телефонами чи пилкою під час виступу. Чи не шаленство? Тільки тоді, коли це необхідно» – пишуть критики про гурт.

DagaDana постійні учасники всесвітньовідомих фестивалів: Heineken Open’er Festival, Флюгери Львова, Фортмісія, ZA JAZZ Fest, L2, Song of Songs, Festival des Musiques du Désert (Марокко) та багатьох інших.

Організатори туру: NaturalEast, naturaleast.net
Розклад туру:
25.04 – Київ, Фестиваль-ресторація “Диван” (Бессарабська, 2а), 20:00
26.04 – Харків, Клуб “Jazzter” (пров. Театральний, 11/13), 20:00
27.04 – Кривий Ріг, Культурно-громадський центр “Shelter+” (Армавірська, 28), 18:30
28.04 – Дніпропетровськ, Арт-центр “Квартира” (Красна площа, 3-1), 20:00
29.04 – Молдова, Кишинів, “Art-Labyrinth”
30.04 – Львів, “Флюгери Львова”, 17:00
01.05 – Івано-Франківськ, Обласна Філармонія (Леся Курбаса, 3), 19:00
02.05 – Ужгород, Клуб “Фантом” (Капушанська, 156а), 19:00

Wiatr trzymał w rękach
Wielką flagę,
Niewidoczne dniem gwiazdy
Można było zobaczyć
W odbiciu
Obwarzanków okien wieży
Nieznanego przeznaczenia
Pośród byłej stacji Żurawica,
Tylko kto się domyśli?

Była nie wojna – tylko wiosna,
Było słońce, co się w rzęsach plątało,
Jak osa.
I te dwie rzeczy.

Pierwsza – nieskończenie błyszczące kałuże
W szarych, żółtych trawach
Kolejowego carstwa,
W ziewnięciu radosnym
Rdzy –
Tego pierwszego kwiatu wiosny.
Zapomniane litery stacji.
Wiatr. Cisza. Znów wiatr.
Ziemia, która zjada hangar.
Milczący, powolny, senny uśmieszek losu.

I druga –
Pod lasem wartkim i niskim, takim polskim,
W idealnym stopie szarego, żółtego i zielonego,
Pod nasypem
Spała spalona, przewrócona na bok lokomotywa.
Taka duża!
Przewróć sobie lokomotywę – zobaczysz jaka jest wielka,
Ale obejdź się bez ofiar.
Ona leży i cały ból za nią,
Jak zima, co odeszła z byłej stacji Żurawica,
Ofiary zabrano,
Ranni przeżyli,
I mgła
Spokojnie myje nikomu niepotrzebne okna,
Więc okna są idealne.

Znów tańczą rock’ n’ rolla suche kwiaty,
Znowu kot na słupek kilometrowy pryska
Nikt tu nie jest potrzebny, nikogo tu nie spotkasz,
Nazwałbym może te dwie sztuki rajami,
Tylko raj – brzmi hucznie i często,
I w raju, myślę, torów będzie więcej,
W raju nie zamkną wieży nieznanego przeznaczenia
I nadgryziony przez ziemię hangar,
Dlatego nazwę je dwoma maleńkimi
Idealnymi przestrzeniami,
Doskonałymi
Rysunkami z pustki.

МАЛЮНКИ ПОРОЖНЕЧІ

коту Журеку

Вітер тримав у руках
Великого прапора,
Невидимі денно зірки
Можна було побачити
У відбитті
Бубликів вікон вежі
Невідомого призначення
Серед колишньої станції Журовіца,
Та тільки хто здогадається?

Була не війна – всього лиш весна,
Було сонце, що у віях плуталося,
Мов оса.
І ці дві речі.

Перша – безмежно блискучі калюжі
У сірих, жовтих травах
Колійного царства,
У позіху радісному
Іржі –
Цієї першої квітки весни.
Забуті букви станції.
Вітер. Тиша. Знов вітер.
Земля, що з’їдає ангар.
Мовчазна, повільна, сонна усмішка долі.

Й друга –
Під лісом стрімким і низьким, таким польським,
В ідеальному сплаві сірого, жовтого та зеленого,
Під насипом
Спав спалений, перевернутий на бік локомотив.
Такий великий!
Перекинь і собі локомотив – побачиш, який він великий,
Але обійдися без жертв.
Він лежить, і весь біль позаду,
Як зима, що пішла з колишньої станції Журовіца,
Жертви забрано,
Поранені вижили,
І туман
Мирно миє нікому не потрібні вікна,
А відтак – вікна ідеальні.

Знов танцюють рок-н-рол сухі квіти,
Знову кіт на кілометровий стовпик прискає.
Тут ніхто не потрібен, тут нікого не зустрінеш,
Я би, може, назвав ці дві штуки раями,
Тільки рай – звучить гучно і часто,
Й у раю, гадаю, колій буде більше,
В раю не замкнуть вежу невідомого призначення
Та надгризений землею ангар,

Тому я назву їх двома маленькими
Ідеальними просторами,
Вивершеними
Малюнками з порожнечі.

Fotografia Żurawicy Rozrządowej pochodzi ze strony: http://s3.flog.pl/media/foto/2810025_sm48106-zurawica-rozrzadowa.jpg

“…Шульц ще не став академічним раритетом, предметом виключно прискіпливої «фахової» літературної препарації. Попри те, що його вбили більш ніж півстоліття тому, його проза ще зріє, з перспективи часу набирає нових якостей, барв, запахів. На моє переконання проза Шульца ще не вийшла з живого літературного процесу. Вона впливає, вона читана, вона шукана, вона все ще формує нові літературні нурти, нові літературні школи. Реконструкція входження прози Бруно Шульца у новітній український культурний процес та контекст, яку я пробую зробити цим текстом, і є свідченням того, наскільки активно вона впливала і на сферу естетичну, і на сферу моральну, формувала смаки та переконання. Під його впливом зростали і окремі особистості, і цілі середовища.” (Т. Возняк)

У 2012-му відзначаємо 120-ту річницю з дня народження польського письменника, маляра та візіонера Бруно Шульца. Цьогоріч маємо і 70-ті роковини з дня його смерті. Стара Галичина вже пішла під воду, коли 1942-го року великого митця ледь не знічев’я застрелив на вулиці шарфюрер SS. Щойно видана книжка Тараса Возняка “Бруно Шульц. Повернення” відображає і «повернення» Бруно Шульца в сучасний контекст Галичини, і його творчість у перекладі автора. В електронній формі Ви можете ознайомитися з книгою на сторінці бібліотеки “Ї”.
***
Адреса книгарні «Є»:
просп. Свободи, 7.
Початок — о 18.00.
Вхід вільний.

A już jutro – 2.04. od 16.00 do 18.00, w audycji Katarzyny Nowak “Wybieram Dwójkę” gościć będzie jeden z autorów i współredaktor książki – Serhij Żadan. Zachęcamy do słuchania!

03.04., wtorek, 16.00-18.00

Polskie Radio Program 2

Польський письменник і журналіст із кола паризької «Культури» Анджей Хцюк (1920–1978) народився та зростав у Дрогобичі, де був учнем і, згодом, молодшим товаришем Бруна Шульца, потім навчався у Львові, а після совєтського вторгення 1939 року покинув батьківщину, аби, помандрувавши світами, осісти в Австралії і стати одним із головних рушіїв і збурювачів культурного життя тамтешньої польської громади. Його мемуарні напівоповідання-напівесеї «Атлантида» (1969) і «Місяцева земля» (1972) вперше побачили світ у Лондоні й одразу здобули визнання читачів і нагороди польських еміґраційних осередків, а відтак витримали численні перевидання й переклади кількома європейськими мовами. Написані з теплим гумором і щемким сумом, ці зворушливі та барвисті розповіді про «Велике князівство Балаку» (тобто міжвоєнну Галичину), про його професорів і лахмітників, спортовців і літератів, вояків і крамарів, про його кам’яниці та копальні, нагробки та руїни, постали передовсім із потреби повернутися туди, куди повернутися немає змоги: події XX століття перетворили край Хцюкової молодости на історичну Атлантиду, затоплену в часі й у мороку центральноевропейської «кривавщини». Отож повернення можливе хіба що в спомині, у сповненій ностальгійної туги та іронічної рефлексії оповіді про той триб життя галицьких міст і містечок, що витворювався століттями завдяки сусідству різних народів, культур і релігій.

Для українського видання, що виходить у світ за сприяння Українського інституту Гарвардського університету, Польського інституту в Києві та Міжнародного фонду «Відродження», ці дрогобицько-львівські спогади віртуозно витлумачила й ретельно прокоментувала Наталка Римська. В майже потонулому материку «галицької говірки» вона зуміла віднайти напрочуд адекватні засоби, щоби передавати і рафіноване літературне мовлення модерного міського інтеліґента, і химерні балакові діялоги – мішанку польської синтакси, німецької та їдишської лексики, української морфології, ромської інтонації з присмаком вірменської ортоепії, яка дасть змогу нашому сучасному читачеві долучитися до незвичного та несподіваного, «інакшого» погляду на «іншу» Україну.

Адреса книгарні «Є»:
Львів, просп. Свободи, 7.
початок о 18:00
Вхід вільний.

Рекомендуємо також захоплюючий есей Наталки Римської “Анджей Хцюк та його Князівство Балаку“

Choć Kamińska podkreśla w Przedmowie, że kryterium doboru wierszy do publikacji były przede wszystkim jej własne upodobania literackie, dlatego nie należy traktować wydania jako reprezentatywnego zbioru poezji ukraińskiej, takich porównań pewnie nie da się uniknąć. Polski czytelnik wychowany głównie na prozie J. Andruchowycza, S. Żadana i T. Prochaśki, miał dotychczas kontakt z poezją sąsiadów dzięki świetnemu wydaniu B. Zadury „Wiersze zawsze są wolne”. Tłumaczka świadomie pomija poetów, którzy się w tym wydaniu znaleźli, takich jak np. A. Bondar czy O. Sływynski. Prawie wszyscy prezentowani autorzy zaistnieli tuż po rozpadzie Związku Radzieckiego albo już w wolnej Ukrainie, zwraca więc szczególną uwagę na poezję najnowszą, która „zrywa z tradycją, odchodzi od królującej jeszcze za naszą wschodnią granicą sylabotoniki oraz patosu”.

Za pomysł ponad siedmiusetstronicowej dwujęzycznej antologii należą się Kamińskiej oklaski na stojąco. Dodatkowym plusem wydania jest bibliografia przekładów poezji ukraińskiej, dzięki której dowiemy się gdzie znaleźć rozsypane po różnych czasopismach tłumaczenia także tych poetów, których w Cząstkach pomarańczy nie zamieszczono.

Antologia prezentuje przekrojowo współczesną poezję ukraińską na przykładzie dziewiętnastu poetów urodzonych w latach 60., 70., i 80., poczynając od znanej wszystkim Oksany Zabużko po poetki, które nie mają jeszcze swoich pierwszych wydań książkowych. Kamińska próbowała przedstawić bogactwo tej poezji, w związku z tym bardzo trudno odnieść się do Cząstek pomarańczy jako całości. Dla mnie z kilku względów najistotniejsze są w tej antologii przekłady poetów urodzonych w latach 80., których mogłam zobaczyć i posłuchać mieszkając przez pewien czas w Kijowie, po ukraińsku mówiąc właściwie niewiele. Poznałam wtedy sporo nowych nazwisk i cieszę się, że je w tej antologii znalazłam. Dlatego tylko na nich się skoncentruję.

Ze względu na to, że są to wiersze napisane w nowej epoce politycznej Ukrainy, co świadomie lub nie sugeruje tytuł antologii, po ich przeczytaniu uderza fakt, że większość z nich jest właściwie pozbawiona i polityki i „ukraińskości”. Mam tu na myśli pewne tematy czy realia ukraińskie, do których jesteśmy przyzwyczajeni po lekturze Andruchowycza czy odwołując się do młodszego pokolenia np. Ahatanhela N. Śniadanko. W ogóle nie odczuwa się tego, że powstawały akurat na Ukrainie, co pokazuje m.in. historia z wierszem Bohdana Ołeha Horobczuka Bóg Walt Disney. Dopiero po jego napisaniu autor natrafia ze zdziwieniem na opowiadanie chorwackiego pisarza Z. Ferića Pułapka na myszy Walta Disneya. Sporo w tej antologii przykładów na to, że pewne emocje czy postaci, jak np. bóg popkultury Disney, są uniwersalne i wspólne wszystkim bez względu na narodowość, bo „funkcjonują według własnych reguł w głowie Disneya/ transmitując się przez tylko im znane kanały do każdej każdziuteńkiej głowy/ i wywołując jednakowe sny marzenia odjazdy i nawet jednakową dla wszystkich rzeczywistość”. Nie znaczy to, że ukraińskich akcentów nie ma w ogóle. Występują one w wierszach np. O. Kocarewa Wstęp do inflacji, Prosty radziecki żołnierz czy Placówki zbiorowego żywienia albo w wierszu Tyczyna z Rylskim A. Lubki. Ale są tam tylko tłem, dodatkiem do przeżyć bohatera.

Cząstki pomarańczy to zbiór tak różnorodny, że szukanie jakiegoś wspólnego mianownika czy najważniejszych tematów prezentowanych tam wierszy nie ma sensu. Dla mnie ta różnorodność jest następnym plusem wydania. Wiersze Bohdana Ołeha Horobczuka (czytając wg samych inicjałów BOH – po ukraińsku BÓG) są głęboko zanurzone w popkulturze, przemocy i brutalnej rzeczywistości opowiedzianej choćby na przykładzie filmu pornograficznego – Anal Margarita. Sugerują to już same tytuły, tj. Wszystkich Kocham Ale Wszyscy Muszą Umrzeć czy Dzieci Są Okrutne. Obok tekstów brutalnych występują religijne, tj. rozmowy z Bogiem autorstwa B. Matijasz, w których rzeczywistość jest prosta i bezpieczna, a Bóg przyjazny, obecny na co dzień. To Bóg „długonogich flamingów i sprzedawców brzoskwiń w puszkach”. W tych rozmowach Matijasz nie boi się być pogodzonym ze swoim losem dzieckiem i zadawać mu proste pytania. Nawet o śmierci rozmawia z nim łagodnie i szczerze, bez pretensji:

„bardzo tęsknię Boże za kobietą którą zabrałeś do siebie niczego nikomu

nie wyjaśniając nie mówiąc dokąd i po co i czy na długo ją prowadzisz

i co dalej i kiedy znowu się spotkamy po prostu przyszedłeś

po prostu powiedziałeś chodźmy tak lekko mój Boże zabrałeś jej rękę z mojej

i wyszliście sobie razem może milcząc a może o czymś rozmawiając

może ona najpierw powiedziała dobrze że tu jesteś przecież wiesz że tak

mocno mi Ciebie brakowało mój Panie może jeszcze zdążyła

pocałować mnie w czoło kiedy zasnęłam po raz ostatni mnie objąć”

Wschodnią, egzotyczną nutą w tej i tak niejednolitej kompozycji są wiersze Kateriny Haddad, np. Sny o Damaszku (fragment nie napisanego poematu), poetki pochodzącej z syryjsko – ukraińskiej rodziny, tłumaczki poezji arabskiej. Wspomnieć należy też o świetnych wierszach D. Łazutkina – poety i sportowca, medalisty Pucharu Świata w kick – boxingu i właściciela czarnego pasa karate. Łazutkin po mistrzowsku pisze m.in. o sporcie „o całym bezkompromisowym mordobiciu/ o uczciwej i nie bardzo walce w każdej rundzie/ o tych bezsensownych kontuzjach i o lekarzach którzy szyli na żywca bez narkozy/ kiedy mówiono im szyj”. Dla mnie absolutnie najciekawszy jest Full – contact opowiadający o sportowcu, który ukrywa przed mamą swoje kontuzje.

Ciężko zarzucić Kamińskiej, że kogoś w tak opasłej antologii nie umieściła, bo przewidując zapewne podobne uwagi, już we wstępie się przed nimi obroniła. Nie będę jednak ukrywać, że dużym zaskoczeniem było dla mnie pominięcie P. Korobczuka, którego kilka przekładów autorka opublikowała w czasopismach Radar i Tygiel Kultury.

Szczególnie ważne są dla mnie tłumaczenia Oksany Łucyszyny, użhorodzkiej poetki mieszkającej od dawna w USA. Udało mi się trafić na jej spotkanie autorskie w Kijowie, zresztą bardzo ciekawe. Wiersze pochodzą z jej ostatniego tomiku Ja słuchaju pisniu Ameryki (2010), którego tytuł jest bezpośrednim nawiązaniem do wiersza Walta Whitmana I Hear America Singing. To pełna ironii i sarkazmu historia miłości pomiędzy bohaterką a zagadkowym Johnym – prawdziwym Amerykaninem, który „nie wierzy w reinkarnację/ w Boga nie wierzy ani w raj ani w piekło”; ma „dziewczyn od pyty dla pyty” i „zamieszcza zdjęcia u siebie na fejsbuku/ żeby wszystkie jego znajome panienki/ piszczały w komentach (…)”. W tle przewija się oczywiście obraz Ameryki – „będziecie się śmiać, ale ameryka to dolar”. Sporo w tych wierszach odniesień autobiograficznych, dlatego czytając ma się wrażenie, że to sama Łuczyszyna jest ich bohaterką. I gdy już w to uwierzymy, zaskakuje nagle potworna szczerość, otwartość i bezpośredniość:

„zaczynam przegrywać tę bitwę

ze smutnym uniwersyteckim miasteczkiem

ze studentami którzy są mi obojętni

i oni to czują

z karierą która nijak się nie układa

z johnym z którego śmieją się wszyscy moi przyjaciele”

Chciałabym aby światło dzienne ujrzały polskie tłumaczenia prozy Łucyszyny „Ne czerwonijuczy” (2007) i „Sonce tak ridko zachodyt’ ”(2007).

Cząstki pomarańczy to poważna próba przedstawienia dorobku najnowszej ukraińskiej poezji. I pod tym względem jest to niewątpliwie pozycja na polskim rynku elementarna.  Antologia ukazuje ją z wielu różnych i ciekawych stron. Ta różnorodność i bogactwo wspólnych nam wszystkim  tematów i uczuć sprawia, że książka skierowana jest do bardzo szerokiego grona odbiorców.

Katarzyna Dzierżawin

Cząstki pomarańczy

Nowa poezja ukraińska

Aneta Kamińska

Narodowe Centrum Kultury – Korporacja Ha!art

Warszawa-Kraków 2011