Ukrpol.net » книги

Вишневі пригоди

Lidija Strelczenko — Sat, 09 Apr 2011 16:19:40 +0000

Повість польської письменниці Ізабелли Сови „Терпкість вишні” – друга у циклі „ягідної трилогії”.
Головна героїня виросла під тиском авторитету батьків. Навіть обираючи свій шлях у житті, вона боїться сперечатися з батьками, чинити по-своєму. За бажанням честолюбного батька її назвали Вишеславою – на честь польської поетки, лауреатки Нобелівської премії Шимборської. Однак майже всі називають дівчину – Вишня. Вона вступає до університету, але потім довго не наважується розповісти вдома, що змінила факультет, а згодом залишила навчання. Назви факультетів – іронічні: СНОБ – Сучасне Неспростовне Оповідання Бредні, КАША – Капітальна Абсолютизація Шельмівства та Ахінеї. Героїня змінює більш престижний, на думку батьків, на „посередній”. Загалом повість – ілюстрація згубності амбіцій та „комплексу відмінника” зокрема.
Окрім проблем вступу та студентського життя, Вишня та її друзі стикаються з усіма „радощами” проживання на винайнятих квартирах і спілкування з господарями цих квартир. Також майже кожен герой має особисті проблеми.
У повісті ми більше дізнаємося про Ірека, брата Малини з попередньої частини трилогії. Згадується і сама Малина, яка все ще не може влаштувати особисте життя та подолати депресії. Герої попередньої частини „кочують” до наступної.
У повісті „Терпкість вишні” кожен персонаж у житті потребує своєї частки уваги. Але не завжди знаходить те, що хотілося б. За психологічною теорією, яку вичитала подруга Вишні Мілена, „всі люди потребують, щоб на них хтось дивився”. Комусь досить погляду коханого. Комусь потрібні величезні міста, гучні натовпи, море поглядів – це своєрідний ексгібіціонізм. Є ще одна рідкісна група – „мрійники, які живуть під уявним поглядом неприсутніх осіб. Середньовічні лицарі, які заради дами серця хапалися за меч і товкли супротивника, аж поки той починав нагадувати паприка у погнутій бляшанці”. Мілена для себе вирішила, що потребує пожирання поглядами – через це іноді могла вскочити у халепу. Власне, у „Терпкості вишні” кожен має свою халепу і по-своєму з неї викручується.
Завершення повісті – неоднозначне й непевне. Вишня так остаточно й не позбулася морального тиску та залежності. Зовсім незрозуміло, як там далі складеться…

«Українське видавництво» у Кракові–Львові 1939–1945, т.1

bohdan — Thu, 21 Oct 2010 09:13:15 +0000

«Українське видавництво» у Кракові–Львові (грудень 1939 року – березень 1945 року) ввійшло до історії української культури як найбільший видавничий осередок часів Другої світової війни. Його авторами були Богдан Лепкий і Святослав Гординський, Іван Крип’якевич і Михайло Возняк, Дмитро Дорошенко й Дмитро Чижевський, Євген Маланюк і Тодось Осьмачка, Юрій Клен і Михайло Орест, Юрій Косач і Юрій Шевельов. Різножанрова продукція видавництва (книжки, газети, журнали, аркушеві друки) ввібрала огром фактів, подій, епізодів тогочасного життя українців, насамперед у Генеральній губернії, але також у Німеччині, Райхскомісаріяті Україна й на інших підкорених територіях Центрально-Східної Европи. Дотепер цей багатий матеріял погано вивчено й відображено в дедалі більшому масиві досліджень тієї доби.
«Українське видавництво» забезпечило інституційний ґрунт для українського суспільного та культурного процесу, кожен бік якого – літературний чи мистецький, освітній чи науковий, політичний чи релігійний – більшою або меншою мірою зматеріялізовано у видавничому репертуарі. Вивченню цих аспектів, власне, й має посприяти нове видання серії «Відкритий архів».
У ньому описано неперіодичні друки «Українського видавництва»: близько 600 найменувань літературно-художніх, науково-популярних, фахових, нотних, образотворчих, картографічних видань, примірники яких відшукано в бібліотеках Кракова, Львова, Варшави та Києва, а також у приватних книгозбірнях. Окрім бібліографічних описів, книга містить біографічні довідки про авторів, художників, редакторів, відомості про зміст видань, особливості їх підготування, суспільний резонанс і функціонування в культурному середовищі. Затрибутовано чимало анонімних публікацій і текстів, підписаних псевдонімами та криптонімами.

Довідник проілюстровано численними зразками художнього оформлення книжок «УВ» (серед художників – Святослав Гординський і Осип Курилас, Мирон Левицький і Едвард Козак, Микола Бутович і Охрім Судомора).

У наступних томах заплановано випустити монографію та покажчики змісту періодики «Українського видавництва» (журналів-місячників «Наші дні», «Малі друзі», «Дорога», «Студентський прапор», «Вечірня година», «Ілюстровані вісті», щоденника «Краківські вісті», тижневиків «Краківські вісті» й «Холмська земля»), а також біографічний довідник осіб, згаданих у бібліографії.

Лариса Головата
«Українське видавництво» у Кракові–Львові 1939–1935
Бібліографічний показник
Том 1
(Серія «Відкритий архів». Бібліографічні студії)
2010 рік
Дізнайтесь, де Ви можете придбати це видання у своєму місті

Зміст
Передмова 5
Від автора 17
Від редактора 21
Книжки й аркушеві видання
Літературно-художні видання 25
Науково-популярні та фахові видання 98
Історія. Етнографія 98
Мовознавство 105
Українська мова 105
Німецька мова 111
Латинська мова 112
Літературознавство 112
Книгознавство. Бібліографія. Бібліотекознавство. Видавнича справа 117
Педагогіка 122
Культура та мистецтво 124
Економіка. Організація праці 128
Релігія 130
Право 132
Суспільство. Політика 133
Природа 134
Географія. Краєзнавство 134
Медицина. Гігієна. Здоровий спосіб життя 136
Техніка 138
Сільське господарство. Домашній промисел. Лісівництво 138
Спорт 142
Видання для початкового навчання 144
Букварі та читанки 144
Підручники математики 171
Календарі 174
Культурно-просвітницькі видання 207
Нотні видання та співанки 212
Картографічні видання 217
Образотворчі видання 221
Листівки. Портрети 221
Плакати. Стінні календарі. Запрошення 227
Науково-довідковий апарат
Покажчик імен 233
Покажчик географічних назв 287
Хронологічний покажчик 301
Покажчик книжкових серій 316
Список скорочень 318
Список ілюстрацій 320

джерело – Критика

Мануела Ґретковська

Lidija Strelczenko — Wed, 20 Oct 2010 10:18:13 +0000

Жінка, письменниця, громадський діяч, політик – в одній особі.
Мануела Ґретковська – полька. Народилася у 1964 році. Закінчила філософський факультет Ягелонського університету. Багато подорожувала, жила у різних країнах. Кілька років вивчала у Парижі антропологію у Вищій школі соціальних наук. Жила у Швеції. Бувала в Індії, Китаї, Австралії, на Сейшельських островах. Знову повернулася до Польщі.
Життєву позицію висловлює у своїх творах. І не тільки. Пані Ґретковська заснувала Партію жінок. Її не влаштовує, що політичним життям керують чоловіки. У 2007 році ця партія балотувалася до польського парламенту. На агітаційному плакаті учасниці партії були зображені голими, чим викликали протест католицької церкви. Сама Мануела пояснювала, що у зображенні немає порнографії, а відсутність одягу символізує чистоту й чесність.
На тих виборах Партія жінок не набрала достатньо голосів, аби стати парламентською (прохідний бар’єр становив 5%). Однак лідер партії та її прихильники продовжують ставити „жіночої питання” , як-от : проблема абортів, кар’єрне зростання жінок, які мають дітей, активна участь жінок у громадському та політичному житті країни.
Героїні творів Мануели Ґретковської – як правило, жінки. Проблемні жінки. Одна надто емоційно переживає свою вагітність. Ще одну зводять зі світу анорексійні видіння. Ще одна лірична героїня доходить висновку, що чоловіче тіло краще за жіноче. У творчості та виступах авторка намагається руйнувати застарілі, на її думку, стереотипи. Що з того буде – розсудить, мабуть, час.
В Україні вийшли такі книжки Мануели Ґретковської: “Пристрасний коханець”, “Метафізичне кабаре” , “Полька”, „Європейка”.

читайте також:

Щоденник «Європейки», або Жінка як вона є – рецензія на “Європейку” на Літакценті

Мануела Ґретковська: «Кохати — це значить пробачити комусь його існування» – інтерв’ю для газети День

Мистецтво повільного проминання: Кшиштоф Варґа. Алея Незалежності

olena_sheremet — Thu, 05 Aug 2010 18:25:50 +0000

Чого варте людське життя на борту літака, що за мить вибухне в повітрі над Атлантичним океаном? Чого узагалі те життя варте, якщо тобі, скажімо, трохи за сорок, існуєш ти з дрібних підробітків, бо мистецтво твоє виявилося надто герметичним і непопулярним, та й творити ти вже давно припинив, стаючи поволі самотнім п’яницею із примітивними розвагами у супроводі порно? А саме таким є життя Кристіана Апостати, головного героя книжки. За будь-якими критеріями його можна вважати невдалим і втраченим, сам герой, здається, не мав би чого заперечити такому твердженню, бо навіть свій політ до США на запрошення якоїсь арт-агентції вважав абсолютною випадковістю. Інстинктивно тікаючи у власні спогади, він починає усвідомлювати: усе вартісне з ним колись уже відбулося, тепер “лиш різні версії повернення до минулого давали йому замінник щастя, короткого, але цілком змістовного”. І якщо правда, що у смертну мить перед очима людини проминає усе її життя, то це книга саме про цю невідворотну мить.
Усе, як завжди, починалося з дитинства й дорослішання. Навчання у католицькому ліцеї Св. Августина вдало поєднувалося з дискотеками у назаретянок, а тітчине виховання – зі смаком пивної піни й перших навернень, підкріплених справжньою дружбою. Приятелем Кристіана був Якуб Фіделіс, завжди і в усьому найкращий, впевнений у собі аж до нахабності, неймовірно харизматичний. Разом вони й пізнавали це життя на смак. Кристіан Апостата згадував переважно ті роки, позаяк далі вже не було чого й згадувати.
А це було останнє десятиліття ПНРу, атмосфера повсюдних підозр і страху перед стеженням, вічне життя “за талонами”, що так і лишилося у свідомості, як погана звичка, назавжди – усе це прищепило людям невиліковну тугу за іншим життям, багатим, яскравим і успішним – у будь-якому разі іншим. Здавалося б, це Кристіанова тітка мала уособлювати ментальність часів розпаду: вона, як і багато хто з її покоління, мріяла стати акторкою, але зіграла лише коротеньку роль трупа і відтоді мала погано приховане почуття незадоволення від такого нехтування її талантом; натомість у неї була можливість купувати м’ясо у військовому магазині для привілейованих, а це в ті часи (!) вже неабиякий спосіб вивищення в очах сусідок. Але Кристіан Апостата з його захопленням міським транспортом і польськими фільмами шістдесятих років, з його відчуттям свободи, сформованим екранними образами Збіґнєва Цибульського й Тадеуша Ломніцького, з мистецькими пошуками і нарешті з абсолютною неспроможністю дати раду власному життю виявився таким же продуктом пеенерівської доби, як і його тітка, до призвичаєнь і поглядів якої він сам ставився дуже скептично.
Покоління Кристіана так і не зазнало спільних історичних переживань, бо “воєнний стан промчав повз них, як загублений пес у пошуках господаря”, а далі почався новий відлік: у незалежній Польщі вже нікого не переслідували й не саджали, і ті, хто зростали із свідомістю несправедливо принижених, раптом втратили будь-яку можливість героїчного чину, ну або, принаймні, страдницьких поневірянь. Тепер, власне, можна було просто жити, втілювати задавнені, отримані у спадок мрії, але Кристіанові це якраз і не вдалося. І ось – через двадцять років він знову живе у старій тітчиній квартирі, не спормігшися навіть щось у ній змінити, проводить дні у тривожних снах, а ночі – за переглядом відео в неті, присипляючи своє сумління великими дозами алкоголю. Не ставши успішним художником, він не зумів зробити хоча би з власного життя подобу мистецтва. Інша справа Якуб Фіделіс. Він став відомим танцівником, з’являвся у теле-шоу й на обкладинках модних журналів, відкрив власну школу танців і навіть видав кулінарну книгу – словом, суперзірка національного рівня, об’єкт обожнювання кожної жінки й потаємної заздрості кожного чоловіка. І чим гучнішою ставала слава Фіделіса, тим у більшу пустку западав Апостата: йому не залишалося більше нічого, окрім як (а в цьому він був справжнім майстром) віддаватися повільному плинові часу й дозволяти, щоб світ про нього забув. Автору ж не лишається нічого, як тільки іронізувати зі свого героя: “Поляки здатні програти все, здоров’я поляків!”
Насправді ж, можна без побоювань стверджувати, що це книга про Мокотув – старий район Варшави, що межує з Середмістям, тут живе Кристіан Апостата, як власне, і сам Кшиштоф Варґа. Тут панує та сама повільність у всьому, той самий дух відмирання: старі будинки дають прихисток таким же старим їх мешканцям, одинокі бабусі читають газети за один злотий, а між смітників блукають бездомні пси й самотні п’яниці. Таке життя аж ніяк не можна назвати усамітненням за власним вибором, як дехто намагається вдавати – це вже тяжка невиліковна залежність.
Світ Мокотова радше обмежений, ніж вільний, він замкнений у собі, і як бачимо, не так легко знайти з нього вихід. Тому назва книжки, запозичена від центральної вулиці району – Алея Незалежності – видається радше іронічним жартом автора. Він узагалі багато й знущально сміється, вивертає звичну нам дійсність на її шорсткий і непригладжений бік, але при цьому вдало уникає моралізаторства. Кшиштоф Варґа не вишукує людські вади й не намагається щось змінити, тим паче він не виправдовує й не жаліє своїх героїв, він справді бачить світ таким. Спробуйте приміряти його до свого бачення.

Krzysztof Varga, Aleja Niepodległości, Czarne, Wołowiec 2010, s. 272

Вроцлав у Бреслау

bohdan — Wed, 04 Aug 2010 11:23:24 +0000

З блоґу Антона Санченка:

На жаль, не пам’ятаю вже, хто з френдів ставив Марека Краєвського за приклад спокійного нетравматичного відношення до історії. Мовляв його криміналдиректор Мокк – позитивний герой, попри те, що німець і таке інше. Наші письменники, мовляв, на таке не здатні. Не згоден з двох причин.

Причина перша. Бреслау зараз зветься Вроцлавом, а не навпаки. Можна скільки завгодно впиватися колишніми назвами усіх тих штрассе і змальовувати особняки з червоної цегли та костьоли, коли воно вже твоє. Мені здається, якби Краєвський писав про зниклий польський Львів, тональність була б іншою.

І друга причина для незгоди. Саме наші львівські автори демонструють підхід, близький до Краєвського, коли ностальгічно пишуть про польські часи у Львові чи святкують ніч народження цісаря Франца-Йосипа по кнайпах. Втім зустрічав подібне спокійно-ностальгійне відношення і в одеситів щодо екс-румунської Бесарабії.

А “Смерть у Бреслау” я таки домучив. Все ж важко слідкувати за детективними перипетіями, якщо вони тривають 16 років, на які ще й припадає лише побіжно згадана Друга світова. НМД, детектив вимагає більш жвавої дії і тяжіє до законів класицизму щодо єдності дії, місця та часу.

До того ж автор нерозважливо закатував головного поставщика скорпіонів до Бреслау на самому початку книжки, і звідки беруться усі наступні полчища скорпіонів залишається для мене загадкою. Щодо історичної складової цього детектива, то НМД вона геть не вдалася. Подібний прийом у виконанні братів Вайнерів чи Переса Реверта більш переконливий, НМД.

Л. Белей про “Таксім” А. Стасюка

bohdan — Wed, 04 Aug 2010 11:16:34 +0000

Дочитав найновіший текст від Анджея Стасюка – «Таксім». Термін «текст» я вжив тому, що до твору важко причепити якийсь чіткий та однозначний жанровий ярлик – це і не роман (бо важко зв’язати текст канатами центрального сюжету), і не збірка есе (бо екзистенційні роздуми все ж мають нехарактерну динаміку та фабулу). Однак жанрова неприналежність – це аж ніяк не завада, щоб текст знайшов свою авдиторію.
До цього я прочитав «Вісім», «Через ріку», «Мури Геброну», «Дорогою на Бабадаґ». Всі тексти вражали, перш за все, гострим зором автора і майже диктофонною здатністю відтворювати голоси досить різношерсного таки центрально-європейського соціуму. Стасюк промовляв від імені варшавського панка, малопольського селянина, низового кримінальника, стропківського рома – і все звучало живо, правдиво і реалістично. Перед очима відразу поставав весь контекст, усе стерео атмосфери.
«Таксім» для мене – це книжка про безглуздість контрастів. Багато мешканців Західної України добре знають героїв «Таксіму». Вони – їхні сусіди, родичі та друзі, що сідають у свої двадцятирічні «Дукато» і привозять недоношену Європу у вигляді користованого одягу і побутової техніки, яку їм вдалося виміняти на контрабандний український тютюн, алкоголь, та біженців з Азії.
Ця, здавалося б, буденна картина під пером Стасюка стала прозорою та об’ємною. Герої знають кожну ґрунтову стежку у Карпатах, знають, чого потребують румуни, словаки, поляки, роми, українці. Знають і бачать, наскільки кордон робить людей смішними: північнословацькі селянки кидаються на китайське блискуче дрантя або постчаушесківські румуни з руками забирають совєтські вушанки… Проїхавши всього пару-сот кілометрів, ці своєрідні харони Стасюка переправляють наймертвіші з речей з одного центральноєвропейського чистилища в інше, міняючи срібняки лей, корун, гривень, форінтів і злотих. Вони все бачили і все знають.
У кульмінації тексту герої за своїм напівмертвим «Дукато» опиняються на площі Таксім у Стамбулі. Вони мусять зустріти там приятеля, але не мають де припаркуватися і годину кружляють довкола площі. Мені важко придумати кращу візуалізацію Центральної Європи: двадцятирічний «Фіат Дукато», двоє виснажених торговців, турецька площа і брак місця…
Нам страшенно бракує такої літератури. Сподіваюся, «Таксім» знайде свого українського перекладача.

маеріал Літакценту

Смуток за безповоротно втраченим. Ксенія Левків про “Фадо” Стасюка

bohdan — Wed, 04 Aug 2010 11:09:05 +0000

Про книжку «Фадо» Анджея Стасюка, написану 2006 року та перекладену українською і видану тут 2009-го, мені якось важко почати говорити. Як написано в анотації, “фадо” в перекладі з португальської означає “доля”, а також це назва меланхолійної пісні про безповоротно втрачене. У книжці двадцять чотири оповіді, в яких мені ключовими видаються такі слова поняття: Європа, пам’ять, самотність, простір і час.
Відкриває книгу «Автострада». Поміж сплетіння асфальтових стрічок б’ються серця міст, які персонаж проминає: вогні людських поселень, ця “мерехтлива артерія марноти”, яка колись вабила людину, бо “простір вражав тим, який він був величезний”, тепер не манять, а простір дратує невловимістю. “Можна спробувати порозумітися з порнографічною безсоромністю історії, що вилежується горілиць за кожним поворотом <…>, але, врешті, все це сходить на пси <…>” [с.7], – пише Стасюк.
Автор (він же персонаж, бо видається, що маємо в руках книгу автобіографічної прози) не має ілюзій, ніби йому під силу з цим простором порозумітися. В них особливі стосунки, як і з часом (які разом формують історію). Стасюк намагається тільки зафіксувати те, що бачить, бо таке пригадування приносить йому насолоду: “Отже, все це пригадування <…> й безперервне вирушання назад, це вдивляння в заднє скло пам’яті, ця лірика втрати, це слов’янське on the road, що тепер вицокує на машинці, <…> зовсім не для того, щоб запам’ятати, але для того, щоб постійно пригадувати все заново, <…>, аж доки думка й омана остаточно заступлять дійсність <…>” [с.11]. Можна уявити, як автор сидить у напівтемряві і пригадує все це.
Інколи, читаючи «Фадо», я мала відчуття, що гортаю сторінки якогось дідусевого фотоальбому, як мінімум півстолітньої давності. Не тому, що оповіді Стасюка нагадують чорно-білі фото, як у старих альбомах. Але автор живе ніби у своїй особистій часовій і просторовій площині. Для нього одночасно існують і картини з минулого (чи то його особисті дитячі спогади, чи візуалізовані розповіді), і те, що він вихопив поглядом під час останньої мандрівки. А щодо фотографій… Маленький приклад: “Трохи далі зовсім самотньо стояла дівчина в червоній сукні. Здається, вона була дуже вродлива. [Стасюкове “здається” викликає в моїй свідомості образ трохи зблідлого, пожовклого, затертого фото, коли з певністю вже не скажеш. – К. Л.] Дивилася кудись убік, де нічого не відбувалося. Я бачив її якусь мить, а потім червоний пломінчик згас у дзеркальці машини” [с.20]. Те, що Стасюк так детально описує на сторінках книги, він часто, як об’єктив фотоапарата, схоплює за одну мить на узбіччі дороги. І подає саме як знімки.
І не лише в мене було відчуття, що я розглядаю картинки: “Поградец [албанське містечко. – К. Л.] нагадував картину. Прогулюючись бульваром, я мав відчуття, що зайшов в осердя якогось малярського творива або всередину театрального твору” [с.47].
У Стасюковому просторі мало руху, він майже статичний. За нечисленними винятками: “<…> дивлюсь, як буря мандрує на південь: хмари, мов бездомні пси, наче клунки українських баб, мов самі баби – важкі, терплячі й певні свого. Уявляю собі, як вони сунуть над моєю Європою, оточені купчастими хмарами знаменитих торб у червоно-синю клітинку, як перекочуються над кордонами, навантажені асортиментом необхідних речей, як вони витривало пливуть, мов опасисті галони із нап’ятими вітрилами спідниць <…>” [с.13–14; тут і надалі курсив мій. – К. Л.]. Оригінально і гарно. Мало який читач не зауважить шикарних Стасюкових метафор. Мене здивувала “померти від серця, померти від душі”: “Замість померти від легень, помер би найрадше від серця, помер би від душі” [с.31]. Йдеться про письменника Данила Кіша, який помер від раку легень. У Стасюка це звучить, ніби помираєш не від болю, не від хвороби, а тому, що маєш серце.
Щодо ключових понять, то мушу сама себе виправити, бо йдеться не про всю Європу, а передусім про її частину. Стасюк цитує з цього приводу Йозефа Кроутвора: “Центральна Європа сьогодні є поняттям, яке розуміють хіба що метеорологи” [с.17]. Мені згадалася метеостанція на горі в «Дванадцяти обручах» Андруховича і його любов до мап, шляхів сполучень Австро-Угорщини. “Ах, ця центральноєвропейська самотність!” і “наше непевне центральноєвропейське існування” [с.27]…
Дещо парадоксально, що єдина річ, яка здатна зберегти (чи створювати таку ілюзію) простір таким, яким він був у певний час, – це людська пам’ять. Адже вона надто нетривка: “Цей крихкий, зітлілий папір [старої мапи. – К. Л.], що розпадається в пальцях, нагадує людську пам’ять, слабку, недосконалу, піддану загрозі склерозу й старечій недоумкуватості” [с.34]. Кришиться папір, зникає Центральна Європа, яку так любить Стасюк. Ні, просторово (хоча, хто може її точно окреслити?) вона залишається, але маленькі містечка й навіть села занурюються в стробоскопне світло й електронний шум, цивілізація наступає на тишу і спокій. Злегка іронічно й сумно пише Стасюк, що так ми почали уявляти собі великий світ і модерність. Для нього реальнішим є минуле, ніж ця “дешева імітація модерності”. Світ, однак, змінюється. Навіть в албанських горах віслюки згинаються від тягаря фанти і пива в бляшанках. Не хочеться вірити, що “сьогодні існує лише те, що помічають інші” [с.45] і якщо тебе не покажуть по телевізору, не зовсім реальним здається навіть власне життя. “І нині цивілізована і дедалі модернізованіша Албанія сидить у темних кнайпах і клубах, сидить перед мертвими комп’ютерами, сидить у неопалюваних елеґантних апартаментах, нудьгує без свого казино й виглядає дощу […]” [с.52]. За іронією долі модерність тут залежна від дощу. Ви звернули увагу на дієслова? Ніби жодного руху. Всі завмерли перед об’єктивом. Однак фотографії – це те, чого вже нема.
І про що йдеться Стасюкові за цих обставин? Про пам’ять, як на мене.
Проте в цьому минулому зір автора фіксує не пам’ятки архітектури. І тут я вирішую для себе додати ще одне ключове слово – індастріел. Це дещо несподівано, адже ми маємо справу з “мандрівними оповідями”. Тільки ж Стасюка цікавить специфічний пейзаж: “<…> субстанція на позір мертвих і зужитих речей укривала землю, як постіндустріальна рослинність” [с.20]. А опис Белграда, в якому він бував, – це лише опис будівлі, яку поверх за поверхом пробивали бомби, а тепер з бетону стирчить іржава арматура. “Ніхто з цією руїною нічого не робив. <…> Не виключено, серби вирішили зберегти її як пам’ятник західного варварства” [с.30]. Ну, гаразд, це Белград. Але спробуйте простежити, який у гостьових кімнатах готелю розпад [с.36], як забудова обертається в руїну [с.53], зруйновані цехи і вибиті вікна – віддавна мертві й холодні, це “здохлий індастріел” [с.53], а ще є напіврозвалені халабуди [с.54], “зруйнований індастріел” (як “мертвий” у «Біґ Маку» Сергія Жадана) [с.88], знову руїни і трухлявіюча матерія [с.97–98]… Я втомилася рахувати. Взагалі, десь посередині книги починаєш нудьгувати. Тим більше, що з подібною географією Стасюк уже відомий нам завдяки книгам «Дорогою на Бабадаґ» і «Моя Європа» (остання у співавторстві з Андруховичем). До речі, за “метафізичний роман дороги” «Дорогою на Бабадаґ» Стасюк отримав 2005-го найпрестижнішу польську літературну премію «Ніке».
«Фадо» ж читається так, що, замислившись над чимось, можеш підняти голову і дивитися деякий час, скажімо, у вікно потяга, лишивши її збоку, забувши.

Труднощі викликає жанрове визначення: чи то “дорожні оповіді”, чи “мала есеїстка”, подекуди – спогади. Стасюк їздить по цій Центрально-Східній Європі, перетинаючи кордони так, ніби їх і немає. Сам автор вважає, що пише оповідки [с.53]. 1996 року разом із дружиною він заснував у селі Воловець видавництво «Чарне», яке спеціалізується на популяризації літератури Центрально-Східної Європи.

Письменник створив свій світ. Його Карпати (а Стасюк з 1987 року проміняв Варшаву на гори Нижні Бескиди) – як окрема держава або навіть континент. Дивно: зустрічаєш щось знайоме – і вже ніби ближчим стає і автор, і його Карпати, які також і мої, хоч його гора Маґура – це не та, яка біля моєї Тухлі.

Описи цих мандрівок, як не в просторі, то в часі, і оповіді про банальне (“Усі ці місця і події без винятку банальні” – зізнається Стасюк [с.114]) мають свою чарівність.

І наприкінці про нас, українців. Якщо для Стасюка Київ (на сході), як і Лісабон (на заході) – Європа, то тим дивніше чути від наших співвітчизників, що вони “хочуть в Європу”. Де ж ми тоді?! І цікаво, що й у поляків є подібне бажання бути “в Європі”, тільки для них це означає бути “в уявленому героїчному минулому” [с.65]. Здається, в нас претензії щодо простору, в них – більше стосовно часу. А наш спільний простір Стасюк окреслив дуже правильно, на мій погляд: “на схід від Заходу”. Він також пропонує своє (не позбавлене гумору) бачення наступних десятиліть розвитку Європи: “прийдуть цигани зі своїми таборами й осядуть посеред Єлисейських полів <…>, напівдикі українці заснують свої жінконенависницькі козацькі спільноти <…>” – і тільки встигнеш обуритися, як Стасюк починає “оспівувати” п’яних поляків [с.74]. Хтозна, чи у такій змішаній Європі хтось пам’ятатиме у поминальний час запалювати свічки на могилах померлих. І вже точно не світитимуться у темряві “мерехтливі летючі килими” цвинтарів у колишніх українських селах, з яких у сорокових роках лемків просто виселили. Списавши майже все двадцяте століття на видатки, крім останнього десятиліття (до періоду незалежності України і період комунізму у Польщі), ми, не встигнувши відродити свою ідентичність, як пише Стасюк, постали перед загрозою бути поглинутими сучасною мас-культурою.

Пам’ять береже те, що минуло, а минуле, вважає Анджей Стасюк, руйнує нас від божевілля, від ментальної руйнації. «Фадо» – як фотоальбом найдивнішої частини Європи, який можна буде колись роздивитися і до якого найбільше пасуватимуть звуки меланхолійної португальської пісні.

матеріал Літакценту

Януш Леон Вишневський їде до Києва

bohdan — Tue, 25 May 2010 09:23:15 +0000

Знавець тонкощів жіночої душі, автор «Самотності в мережі» та інших бестселерів відвідає Київ з нагоди відкриття другого магазину мережі «Читай-город».
Візит одного з найвідоміших сучасних польських письменників до столиці відбудеться 28-29 травня.
28 травня о 19:00 в книжковому клубі «Читай-город» у ТРЦ «Dream Town» (Оболонський проспект, 1Б) відбудеться зустріч Януша Вишневського з читачами.
29 травня о 14:00 польський прозаїк зустрінеться з читачами в новому книжковому клубі «Читай-город» за адресою вул. Б.Хмельницького, 3Б.

Це перший візит Вишневського до України. Януш Леон Вишневський – один із найпопулярніших письменників Польщі. Він був моряком риболовного флоту, потім закінчив університет, здобув ступінь доктора інформатики та доктора хімічних наук. Живе у Франкфурті-на-Майні, займається молекулярною біологією, літературу вважає своїм хобі. Минулого року у видавництві «Фоліо» вийшов український переклад збірки оповідань Вишневського «Коханка».

Видавництво «Урбіно» видасть новий львівський детектив Марека Краєвського

aivchenko — Fri, 19 Mar 2010 21:19:21 +0000

Видавництво «Урбіно» підписало контракт із Громадським видавничим інститутом «Знак» на український переклад роману «Еринії», який продовжує львівський кримінальний цикл із комісаром Едвардом Попельським.
У Польщі прем’єра книжки відбудеться 15 травня, а українські читачі матимуть змогу прочитати її вже в серпні. Офіційна прем’єра відбудеться у Львові, за участі Марека Краєвського, під час 17 Національної книжкової виставки-ярмарку «Форум видавців у Львові» у вересні.
Перша книжка львівської кримінальної епопеї «Голова Мінотавра» побачила світ торік. У Польщі вона увійшла до десятки найбільш продаваних книжок польських авторів 2009 року (44 тис. примірників) і права на її переклад придбали в багатьох країнах. В Україні книжку, яку захоплено зустріли читачі, видала Літературна агенція «Піраміда».
Тижнем раніше «Урбіно» підписало також контракт із варшавським видавництвом W.A.B на український переклад ще одного детективу Марека Краєвського «Привиди в місті Бреслау», який продовжує всесвітньовідомий бреславський цикл письменника про комісара Ебергарда Мокка, з яким українські читачі вже знайомі за книжками «Кінець світу в Бреслау» та «Смерть в Бреслау».
Українська прем’єра «Привидів у місті Бреслау» відбудеться наприкінці травня. Обидві книжки, як і всі попередні романи Марека Краєвського в Україні, переклала Божена Антоняк.

Марек Краєвський (нар. 1966 р.) – найпопулярніший польський автор ретро-детективів, дія яких відбувається в довоєнному Вроцлаві – німецькому Бреслау. Цикл романів про пригоди кримінального комісара Ебергарда Мокка складається з п’яти книжок: «Смерть у Бреслау» (1999), «Кінець світу в Бреслау» (2003), «Привиди в місті Бреслау» (2005), «Фортеця Бреслау» (2007), «Чума в Бреслау» (2007).
У співавторстві з М. Чубаєм видав романи «Проспект самогубців» (2008) та «Цвинтарні троянди» (2009).
Роман «Голова Мінотавра» (2009) започатковує львівський цикл із головним героєм – комісаром Едвардом Попельським.
Українською мовою перекладено «Кінець світу в Бреслау» (2007), «Смерть у Бреслау» (2009) та «Голова Мінотавра» (2009).
Книжки письменника видано вісімнадцятьма мовами й відзначено багатьма літературними преміями.

Вроцлав–Львів: суб’єктивні нотатки про два книжкові форуми (ФОТО)

bohdan — Mon, 21 Dec 2009 09:52:04 +0000

Матеріал надано порталом ЛітАкцент. Текст і фото – Анатолій Івченко

Хоча «18 Вроцлавські промоції хороших книжок» тривали від 3 до 6 грудня 2009 року, для мене цей ярмарок розпочався ще 29 листопада, коли журі конкурсу «Перо Фредро», до якого запросили й мене, розпочало своє засідання. Оскільки в подібній ролі я був кілька разів на львівському Форуму видавців, то порівняння зринали постійно.

Членів журі включно зі мною виявилося лише п’ятеро. У Львові в останні роки кількість оцінювачів книжок зашкалювала за півсотні. Що, звичайно, страшно ускладнює роботу. Друга відмінність стосувалася складу журі. Окрім мене в ньому були: відомий літературний критик Лешек Бугайський із тижневика «Newsweek Polska», літературознавець проф. Марцін Цєнський з Інституту польської філології Вроцлавського ун-ту, відомий графік і дизайнер проф. Людвік Желязнєвич з кафедри графічного дизайну Академії мистецтв у Вроцлаві та Єжи Пєтрашек – заступник директора департаменту культури міськради Вроцлава. Хоч би один письменник, без яких у нас не обходиться жодне журі в Україні. Про депутатів чи спонсорів навіть не згадую. У Європі – навпаки – не прийнято запрошувати письменників до журі літературних чи книжкових премій. Висновок напрошується сам. Якщо ми хочемо реформувати наші літературні премії, у тому числі й Шевченківську, звідти треба усунути насамперед письменників, які рідко бувають схильні до об’єктивного оцінювання. Ну, і третя відмінність – усі члени журі отримали за свою роботу гонорар і компенсацію транспортних витрат (про що на львівському Форумі видавців можна лише помріяти).

Після запеклої дискусії Книжкою року журі обрало майже ідеальну у видавничому й поліграфічному плані книжку «Ах, польський кіноплакат» видавництва «Bosz» і ще п’ять книжок, які мали отримати «Перо Фредро». Працювати й голосувати в такій невеликій команді було суцільним задоволенням. Роботу полегшувало й те, що ми розглядали лише 120 книжок, з якими протягом попереднього місяця можна було ознайомитися на сайті ярмарку.

І от 3 грудня. Відкриття ярмарку відбувалося у вроцлавській ратуші. Видавці, члени журі, організатори ярмарку і заступник президента міста (з офіційних осіб). Вручення премій. Скромний фуршет. Якщо порівняти його з помпезним і витратним відкриттям Форуму видавців у Львівській опері, то можна подумати, що Львів має бюджет у десятки разів більший за Вроцлав. Але в реальному житті все виглядає навпаки. Чи не краще ці гроші витратити на гонорари членам журі й письменникам – учасникам Літературного фестивалю? Що є нормою в усіх європейських країнах. Бо автори завжди виявляються бідними родичами на львівському святі книжки. Я вже не кажу про надмірну політизацію урочистого відкриття у Львові з безкінечними вітаннями від усіх гілок влади й депутатів різних фракцій.

На вечірньому банкеті, який супроводжувався блискучою виставою в стилі театру абсурду, було оголошено номінантів і переможців премії «Вітрина», яку від 2003 р. присуджує Книготоргова палата Польщі. Ії присуджують книгарі за найпопулярніше видання поточного року. Нагороду отримало видавництво «Дольношльонське» за книжку Стефані Маєр «Світанок» (доступну й в українському перекладі).
Сам ярмарок вирував у двох будівлях, розташованих на відстані десь 500 метрів одне від одного. Всі авторські зустрічі були в «Галерії Авангард», а експозиція видавництв розташувалася в Музеї архітектури, колишньому монастирі бернардинів.

Звичайно, і кількість стендів, і кількість авторских зустрічей у Вроцлаві набагато менша, ніж у Львові. Авторські зустрічі я не рахував, хоч було їх не більше ніж 30-40. Але письменники на них були відомі: поляки Ольга Токарчук, Інґа Івасюв, Кшиштоф Варґа, білорус Ігор Бабков, Міленко Єрґович із Боснії та багато інших. Автограф сесій теж не бракувало. Стендів було 102, у тому числі один з України, спільний для двох харківських видавництв «Сага» та «Гуманітарний інститут», які порадували відвідувачів, переважно російськомовними книжками.
Ну, а таких натовпів, як у Львові, там і близько не було. Скоріше навпаки, в окремі дні людей було дуже мало. Організатори оголосили, що за підрахунками волонтерів, було 16–18 тис. відвідувачів, але я думаю, що це значне перебільшення.

Втім, тут ї свої плюси. Можеш спокійно гуляти й роздивлятися. А розглядати було що. Важко було оминути великий стенд видавництва «Bosz», яке спеціалізується на виданні альбомів та інших ілюстрованих видань. Моє українське ego тішилося від споглядання чудового альбому малюнків Бруно Шульца, неймовірного видання з історії Дрогобича, альбому передвоєнних галицьких, і не лише, художників з альбому «Креси».
Взагалі видання з української проблематики в польських видавців не рідкість. Так, видавництво «Iskry» презентувало книжку відомого історика Станіслава Ніцеї про польський меморіальний цвинтар «Львівські орлята». Президент цього видавництва Вєслав Уханський приємно вразив мене бажанням видати об’єктивну біографію Степана Бандери, в ідеалі написану англійцями чи німцями. Я теж таку хочу прочитати.

Перекладів української літератури на ярмарку не було так багато, як можна уявити, читаючи наші літературні видання. Я насилу розшукав дуже скромне видання есеїв Ю. Андруховича на стенді видавництва «Сzarne». Ще з-під ляди на цьому ж стенді мені дістали «Сьомгу» Софії Андрухович. І більше, серед кількох тисяч перекладних книжок, українців не було. Перекладів із російської теж було не густо, зате було кількадесят зі шведської. І навіть ціле видавництво «Zakamarki», яке видає польською виключно шведську дитячу літературу. Незвичних для нас видавців було декілька. Так, «Literatura» спеціалізується на сучасній польській дитячій літературі. Жодної польської дитячої класики, жодних перекладів. Вроцлавське видавництво «Biuro Literackie» організовує щорічний міжнародний поетичний фестиваль і видає сучасну поезію, як польську, так і світову. Досі побачило світ понад 250 поетичних книжок. Неодноразово я повертався до стенду мистецького видавництва «Куртяк і Лей», яке спеціалізується на ексклюзивних колекційних книжках. Його власники мають українське коріння і планують приїхати на Форум до Львова наступного року. Але польські видавці вражають не лише книжками, але й оригінальними назвами. Ну як пройти без усмішки повз стенди видавництв «Szarlatan» чи «Czuły barbarzyńca»!

Але найбільша відмінність між ярмарками у Вроцлаві та Львові не в книжковій пропозиції. Усі, без винятку, польські видавництва мають поточні каталоги видань. Вони лежать біля кожного стенду й можеш їх брати скільки захочеш. Коли мої польські співрозмовники дізнавалися, що в Україні видавничі каталоги відсутні навіть у найвідоміших видавців, то їхньому подиву не було меж. «А як ви тоді продаєте книжки?» – запитували мене всі. Я лише скромно усміхався у відповідь і думав: «Поки наші видавництва не зрозуміють, що надрукований ілюстрований каталог – найважливіша форма промоції їхніх книжок, ми й далі будемо нарікати на смішні наклади, уряд, президента і всіх, хто Богу духа винен нашим видавцям».

І ще про прозу книжкової торгівлі. На стендах багатьох видавництв були фіскальні каси й покупцям вручали чеки за куплені книжки. Хто з Вас, шановні читачі, може уявити таке в Україні?
Ну, і наостанок про ціни. Відомо, що в Польщі їх визначають видавництва, а не книгарні. Тому на ярмарку приємно вражали оголошення на стендах: «Знижка щонайменше 10 відсотків», або «Знижка 25 відсотків». А в останній день ярмарку щохвилини лунали оголошення про знижки на 30 відсотків. Коли такі написи побачимо, а оголошення почуємо на наших книжкових ярмарках? Як і спеціальні пропозиції книжок по 5 злотих. І повірте, книжок непоганих і виданих лише минулого року.

Оригінальності ярмаркові безсумнівно додавали численні книжкові молі, які з величезними книжками блукали не лише виставковими залами, а й вулицями міста, заохочуючи всіх до читання. Ну, а покупці, яких теж не бракувало, могли отримати на придбаних книжках екслібрис ярмарку.
Об’єднyють же обидва ярмарки натовпи людей з купленими книжками. Я теж привіз додому кількадесят. Сиджу тепер і читаю різних шведів.
Усі фото Анатолія Івченка