Яніна Душейко не любить свого імені і воліє сама для себе називати особливими іменами людей, тварин, птахів і навіть окремі предмети. Так перший покійник, на якого читач наштовхується в романі, названий оповідачкою Великою Ступнею. За ним із життям розпрощаються поліційний чин Комендант, олігарх місцевого розливу Нутряк і керівник різних рівнів Голова. Усі вони були мисливцями, членами офіційної мисливської спільноти, за винятком Великої Ступні, який був звичайним браконьєром. Версія пані Душейко, яку мимоволі поділяє читач майже до кінця книги, полягає в тому, що мисливців убивають тварини і таким чином відомщуються за переслідуваний деякими жорстокими людьми тваринний світ.

Не буду розкривати інтригу, хоча вважаю, що полювання на тварин і справді часом перетворюється на полювання на людей. Та детективна складова роману – це, як на мене, всього лиш приманка, щоб уполювати читача, не звиклого до інтелектуальних сюжетів. У світі діється багато зла, і значну частину цього зла суспільство вважає освяченими традицією звичаями, які варто підтримувати і передавати наступним поколінням.

Одна з найконфліктніших сцен у романі відбувається під час проповіді ксьондза Шелеста, за сумісництвом – мисливця і капелана мисливців. Парафіяни вшановують день святого Губерта, патрона мисливців-католиків. Серед присутніх на службі діти-третьокласники, перебрані з нагоди свята в Козуль, Оленів і Зайчиків (найважливіші слова оповідачка промовляє-пише з великої літери). Ксьондз усіляко розхвалює мисливців, вважає, що, відстрілюючи звірину, вони беруть участь у Божому плані щодо облаштування природнього середовища. Проповідь перериває вигук пані Душейко, яка вимагає, щоб священик негайно зліз з амвону і забрався геть. Уявіть собі на хвильку щось подібне в дійсності. Це майже неймовірно. Уявіть собі людину, яка настільки не може терпіти облуди, особливо вбраної в благопристойні шати, що не стане мовчати навіть у церкві, під час виголошування фальшивої проповіді.

Стосунки з католицькою вірою у пані Душейко напружені. Принаймні думка про те, що тварини не мають душ і це дає право мисливцям безкарно їх убивати, головній героїні роману огидна. За бажання з роману можна вилущити світоглядну парадигму головної героїні. Означу тут її бодай пунктирно: світ – єдиний; доля земних сотворінь визначається Небом; спільним для всіх і неуникненним для кожного є страждання. Світ старіє і зношується, зараз ми перебуваємо у стадії занепаду. Невідомо, чи такі настанови поділяє сама Ольга Токарчук. Авторка надає слово своїй химерній героїні і на жодній сторінці тексту не вдається до авторських коментарів. Так чи сяк, мисливці, до рук яких потрапить ця книга, матимуть ще один доказ, що далеко не всім подобається їхній занадто вже чоловічий промисел.

Можна було б припустити, що роман «Веди свій плуг понад кістками мертвих» – феміністичний. Головна героїня – жінка, доволі активна, неодружена, сама собі дає раду і веде безжальну війну з деякими чоловіками і створеними ними структурами. Та принаймні з трьома чоловіками у пані Душейко цілком приязні стосунки: з сусідом Матогою, який наприкінці роману вирішив з нею одружитися; з Дизьом, дещо інфантильним працівником поліції, перейнятим перекладанням Блейка; з ентомологом Борисом-Боросом, який навіть потрапляє до неї у ліжко. Усі вони поділяють природолюбчі погляди оповідачки, всі вони, як і вона, диваки, які воліли б мати якнайменше точок дотику з сучасною смертоносною цивілізацією. На феміністичність роману може наштовхнути дещо карнавальна сцена балу грибників, куди пані Душейко з’являється в парі з Матогою (справжнє ім’я Матоги перекладач Божена Антоняк вирішила зберегти в українській транслітерації як Свентопелк – добре знане з літописів Святополк). Вона – в костюмі Вовка. Він – в костюмі Червоної Шапочки. Та щоразу, як кортить причепити до цього тексту якесь певне жанрове визначення, зупиняєшся перед простою очевидністю: увесь текст – це розповідь пані Яніни Душейко. То які підстави у мене як у читача вірити, що все, викладене таким химерним персонажем, – безсумнівна правда?

Ольга Токарчук – одна з наймайстерніших творців прозово-міфологічних світів. Письменниця володіє даром очуднювати. Кому яке діло, що там діялося у Вроцлавському Плоскогір’ї кілька років тому і чи діялося воно насправді, і чи переіменовано з метою збереження приватності ключових учасників подій? А починаєш читати – і не можеш відірватися. І в якийсь момент розумієш, що Яніна Душейко – не така вже й далека родичка Маленького Принца Антуана де Сент-Екзюпері.

Віктор НЕБОРАК для Молодого буковинця

Героїня роману — звичайнісінька жінка, яку багато хто вважає трохи несповна розуму. Яніна Душейко, пенсіонерка, у минулому інженер, а зараз навчає дітей англійської в сільській школі й сторожує дачні будиночки. Вона захоплюється астрологією, любить тварин, а у вільний час разом із колишнім учнем перекладає вірші Вільяма Блейка. Коли в околиці починають знаходити вбитих, пані Душейко широ намагається допомогти поліції й переконає усіх, що це тварини мстяться браконьєрам і мисливцям. Ніхто не вірить химерній пенсіонерці, уважаючи її за божевільну…
Роман видано в Польщі 2009 року. Книжка увійшла до ТОП-10 за 2009 рік в категорії «Бестселери польських авторів» і викликала бурхливі дискусії в  медіях.
У “Gazecie Wyborczej” його названо “одним із найлюдяніших та найоптимістичніших романів останніх років”.
***
Книгарня «Є» у Львові – просп. Свободи, 7.
Початок о 18:00. Вхід вільний.

Втім, проза Ольґи Токарчук, Павла Гіле, Євстахія Рильського чи Вєслава Мислівського потверджує, що й сучасна література — це, насамперед, мистецтво розповідати історії. Історії цікаві, драматичні, сумні, міфічні, гротескові або ж зовсім звичайні. Й саме у цьому мистецтві першість належить вищезгаданим авторам. Їхню творчість становить, передусім, майстерно побудований, глибоко обдуманий і мудро розказаний сюжет.

Ольґа Токарчук

Доказом того, що традиційно побудований роман може й нині завоювати серця читачів, є виданий 1987 року «Вайзер Давідек» (Weiser Dawidek) Павла Гіле («Перша любов та інші оповідання», «Інші історії», «Мерседес Бенц»). Цей класичний за формою твір — реалістично-магічна, багатопланова історія дитинства і дорослішання у післявоєнному Ґданську — залишається одним із найулюбленіших, найчастіше читаних польських романів. Автор оповідає історію моральних, духовних і фізичних ініціацій, пошуків самототожності, першого страждання, першого відчуття таємниці буття.  «Вайзер Давідек» є також втіленням літературного міфу про щасливе, безтурботне дитинство та картиною надзвичайного, багатоетнічного міста. Це одна з книжок, у яку поринаєш із головою і до яких можна постійно повертатися, знаходячи щоразу щось нове, раніше не помічене.

Незрівнянною майстерністю цікавого наративу вирізняється також Євстахій Рильський («Людина в тіні», «Станкевич»). Його роман «Умова» був фіналістом на здобуття нагороди Nike (Ніке). Автор звертається до, на перший погляд, застарілої форми історичного роману, сюжет якого стає фундаментом для морально-філософських роздумів. Здавалося б, вибір такої форми ризикований для сучасного письменника, а все ж успіх роману і його номінація на Nike доводить, що історична проза є універсальною й залишається актуальною для сучасного читача.

Єжи Пільх. Фото з сайту dziennik.pl

Безсумнівним майстром цікавого та небанального сюжету є відома і в Україні Ольґа Токарчук («Мандрівка людей Книги», «Правік та інші часи», «Денний дім, нічний дім», «Бігуни»). Як стверджує сама авторка, писати книжки – це неначе розповідати самому собі казки. Слід визнати, що читання прози Токарчук допомагає по-дитячому поринути у змальований нею світ. Цей світ є водночас магічним і реалістичним, красивим і жорстоким, буквальним і метафоричним. Проза Токарчук — це своєрідна притча, така собі метафора реальності. Саме таким є роман «Правік та інші часи», у якому історія підкарпатського села вписується у міфічні кола циклічного часу. Притаманною рисою прози Токарчук є також її надзвичайна чутливість в описах реальності. З тонким відчуттям і розумінням деталей авторка малює картину буденності, компонує її з маленьких, зовсім небуденних шматочків краси. Світ Ольґи Токарчук є дивом, зачарованим у буденну форму.

Євстахій Рильський. Фото з сайту polishbookclub.org

Визначальне місце на карті сучасної польської прози займає також творчість Єжи Пільха («Перелік блудниць», «Падіння людини під центральним вокзалом», «Безповоротно втрачена ліворукість», «Під міцним ангелом»). Пільх часто звертається до автобіографічних мотивів, загалом творить гротескно-комічно-ностальгійну прозу, водночас повну тонкого гумору та глибокої задуми про минулі часи. Великою перевагою творчості Пільха є мова — оригінальний наратив, що полягає у розриві традиційної фрази, витончена іронія та тонкий літературний слух. Незважаючи на притаманні його прозі гротеск і жартівливість, автор уміє розповідати по-справжньому глибокі, зворушливі й важливі історії. Доказом цього є, крім іншого, роман «Під міцним ангелом» — історія боротьби з алкоголізмом і любові, яка дає шанс оновити життя.

Картина польської прози не була би повною без імені видатного автора, творчість якого залишається прикладом незрівнянної і виняткової літературної майстерності. Йдеться про Вєслава Мислівського, дворазового лауреата Nike, автора таких шедеврів польської літератури, як «Камінь на камені», «Горизонт», «Оголений сад», «Трактат про лущення квасолі». Творчість Мислівського — це окреме явище, яке неможливо вписати у жодну літературну течію чи моду. Його роман «Камінь на камені» вважається одним із найважливіших і найвидатніших в історії польської літератури ХХ століття. Вєслав Мислівський уміло нанизує морально-філософські питання на майстерно побудовані сюжети, глибоко закорінені в польській історії, особливо в історії Другої світової війни та загибелі євреїв. Автор порушує болючі історичні спогади, ставить складні екзистенційні питання, прагне порозуміння, збереження пам’яті. Його глибока мудрість, надзвичайна ерудиція та справді красива мова творять велику прозу, переповнену співчуттям і розумінням, але водночас сувору й нещадну щодо слабкості й недосконалості людини. Мислівський пише свої романи дуже повільно, кожному твору присвячує кілька чи навіть кільканадцять років. Так само повільно й неспішно слід їх читати, оскільки вони сповнені мудрості та глибини, для розкриття яких потрібно багато часу і роздумів.

Можна вважати, що зосередженість на сюжеті та сприйняття літератури як, насамперед, майстерно розказаної історії, є виявом наївності сучасного читача. Можна вважати, що нині слід шукати нових форм літературного висловлення, оцінювати новаторство та експеримент. А все ж, здається, має рацію Ольґа Токарчук, коли каже, що література завжди починається з бажання слухати та розповідати історії.

матеріал litakcent.com автор Марта Замбжицька

Якщо Ольгу Токарчук представляти у Польщі (тим паче, у Вроцлаві, де вона мешкає) та і в Україні особливо не треба, то ім’я Петра Яценка, напевно, більшість почує вперше. Тому дуже хвилюємося і trzymamy kciuki за те, щоб перше знайомство Петра та польського читача було вдалим, а там, можливо, і польські переклади не за горами

Тим же, хто на зустріч не потрапить, дуже рекомендую почитати твори Петра Яценка – цікаві, прості (у найкращому розумінні цього слова), щирі, дотепні, як і сам автор.

- Самотність робить людей дивними?
- Ні, зовсім ні. Для мене ексцентричність є позитивною рисою, своєрідним проявом звільненості від нав’язаних нам ролей, образів таких крутих і файних. Імануїл Кант скаржився, що більшість людей і гадки не мають про те, чого вони насправді б хотіли в житті. І тому інстинктивно тягнуться до авторитетів. Ексцентричність є чимось протилежним – ексцентрум, вихід за межі заїжджених загальних поглядів, непогодження і маргінальність.
- Чому твоя героїня астролог?
- я хотіла вписати її в певну нетипову систему світопорядку. Звідси й астрологія, тільки не така, як у популярних журналах, а на вищому рівні. У мене велика бібліотека з цієї тематики. Це давня наука з символічно розбудованою мовою, що може досить точно описувати психіку людини. Століттями вона проникала до мови повсякденної. Вирази “венерична хвороба”, “герметичні знання” виводяться з астрологічного символізму. Не слід зневажливо ставитися до астрології, оскільки в ній є також серйозні речі. Крім того, моя героїня належить до покоління, якого торкнулася культура хіппі та нью ейдж і яке по-своєму шукало духовної альтернативи. Сьогодні, будучи вже старшою жінкою, вона намагається впорядкувати події, що з нею відбуваються і тому звертається до астрологічних знань, якими на певному рівнві володіє кожен гуманітарій.
- Мабуть не кожен…
- Ну гаразд, деякі дуже специфічні речі мені були потрібні в певних конкретних ситуаціях. Тоді я насправді зверталася до спеціалізованої літератури. Астрологія гарна тими своїми дрібними деталями.
- Наприклад?
- Наприклад, що-небудь з планетами, що може значити щось конкретне. Мужність інтерпретувати дрібні побутові справи за допомогою астрології мені дуже подобається.
- Деякі слова в книзі ти пишеш з великої літери, наприклад, Звірі, Гнів, Жах, Кара, чому так?
- Оповідачем у романі є літня пані Яніна Душейко, досить виразна постать. Вона перекладачка, захоплюється Блейком. У “Плузі” багато його цитат. Блейк мав особливу манеру виділення деяких слів – писав їх з великої літери. Так само робить Душейко, наслідуючи майстра. Спочатку таких слів було більше, але я зрозуміла, що це робить текст герметичним, тому залишила тількі деякі з них.
- А назва теж з Блейка, правда?
- Так. Назва, епіграфи, діалоги, метафори. Здається, що і тип мислення у неї дуже блейківський.
- А звідки таке прізвище, Душейко? Смішне.
- Правда? Я від початку знала, що головний герой книги носитиме це ім’я. І відразу, отримавши прізвище, вона явилася мені із темряви, наче на проявленій фотографії, і почала говорити. У неї бідної стільки клопоту через своє їм’я. Вона хотіла би мати яке-небудь героїчне ім’я, а її звати Яніна. “Що це за ім’я?” – думає вона собі. Якось позбавлене енергії.
- А яке в тебе друге ім’я?
- Навоя.
- Воно теж зустрічається в книжці.
- Яніна хотіла би бути Навоєю. Або Жанною, як Жанна Дарк чи Емілією, як Емілія Платер. Можливо, це сліди певного роздвоєння особистості у неї, бо з одного боку вона мила бабуся, але з іншого – підозрюємо, у неї є своя героїчна сторона. Мені було важко з нею розлучатися. Я б не могла зробити їй нічого поганого. Дивно, чи не так? Я розумію, звісно, що Яніна Душейко прямо походить від Куоскі і Флорентійки з “Правіку”, Марти з “Дому денного, дому нічного”, Паркі з “Останніх історій”. Вона має ще кілька прототипів.
- Мабуть, ім’я визначає особистість. Ми стільки разів в житті чуємо це слово, разом з емоціями, які в ньому є, що воно  глибоко впливає на нас. Твоя героїня дає імена усім, хто їй зустрічається: Чорний плащ, Велика нога…
- Те, що Душейко каже з приводу імен і як вона їх вживає, є інтелектуальним рішенням. Кожен має унікальне ім’я і таким чином стає неповторним. Душейко має безліч теорій світу: цікавих, дивних або химерних.
- А яке б ти дала ім’я собі?
- Мені подобається моє ім’я.
- Власне чому твоя героїня була проголошена божевільною?
- Тому що робить дивні речі з точки зору загальноприйнятих норм, які врешті стають ненормальними і суперечать інтуїтивним почуттям порядності. Також жінки з віком “сіріють”, їх, за звичай, не помічають, і якщо вони починають скаржитись, то їх одразу вважають божевільними. Більшість з них не існує за межами лікарських приймалень і ринків, де вони роблять свої маленькі пенсіонерські покупки. Достатньо подивитися телебачення. Чи є там жінки старше п’ятидесяти? В прогнозах погоди чи на ток-шоу? Ні, завжди гарні, молоді дівчатка, які задають питання старшим, розумним мужчинам. Майже ніколи не буває інакше. Нас не цікавить, що можуть сказати старші, розумні жінки. Якщо винятки і є, то тільки такі, яких уже дійсно неможливо проігнорувати – Віслава Шимборська, Барбара Скарґа або Марія Яньон.
А Душейко звичайна літня жінка, незаслужена, можна сказати. Вона тричі виключена: як жінка, як стара людина і як провінціалка, без грошей і знайомств. І її друзі також, бо стали в певному сенсі невдахами, випали з тих норм, яких усі повинні дотримуватись (відповідно до нинішньої системи вартостей). Таких персонажів, які не беруть участі в перегонах, я помістила в якійсь дупі біля чеського кордону, де їм і належить бути. І там вони живуть нікому непотрібним життям, займаються безглуздими речами: астрологією, роздивлянням звірів, читанням Блейка.