ОДИН ДЕНЬ В ТОКІО

У Токіо влітку гаряче і вогко не менше, ніж у південному Іллінойсі. Однак наскільки у спекотний літній день в Іллінойсі на вулиці залишаються тільки ті, хто має басейни і озерця, а решта ховається у холодильниках, які допомагають зберегти людські тіла до холодніших часів, настільки Токіо здається населеним виключно мерзлюками, які виринають на вулиці, щоб у збитій масі рухливих тіл утримати якнайвищу можливу температуру.

Обмахуючись щойно купленим журналом і витираючи щохвилі піт, який котиться по обличчі, рушником, повішеним для цього на шию, я спромоглась дожити до найближчої станції міської залізниці. Якийсь араб намагався продати мені нелегальну телефонну картку. У Чикаго я б втекла перелякана, але тут у Токіо ніхто не вселяє ані підозр, ані страху. Для звичайного пішохода немає небезпечних місць. Вистачило мого заперечного жесту рукою і хлопець віддалився перепрошуючи. Я була знервована – це все спека. Ще тільки трохи через Уено Парк, і я буду на місці. У парку прохолодніше, завжди можна перестрибувати із затінку в затінок. Газони заселяли бездомні. Поруч з малими наметами, змайстрованими з шмаття, картону і клейонки, розвішені на мотузках між деревами сушились випрані труси, шкарпетки, майки. Бездомні готували собі їжу, читали, деякі грали на інструментах і співали. Якась старша жінка танцювала. Вони жили своїм життям на цих паркових газонах і лавочках, серед натовпу і шуму, зовсім поруч із зоопарком, поруч з Національним науковим музеєм, з будинком токійської філармонії і театром, але їх простір не перетинається з нашим. Навіть їх погляди линули повз або крізь, але ніколи не затримувалися у нашому світі. Японці не звертали на них ніякої уваги. У суботи і неділі, коли токійським бомжам, не можна було кочувати на газонах і коли вони, за звичай, сиділи на лавицях з усім майном, запакованим у візку чи у кількох коробках, шляхетні японські сім’ї, матері, діти, бабусі і татусі присідали поруч, не помічаючи їх присутності.

Офіційно у Японії немає бездомних. Цей наступний кусок лавиці офіційно вільний.

Я задивилася на заглибленого у книжку хлопця, який відділився від усього світу шматком коробки, на землі, у ніші муру. Стосик з восьми, може, з десяти книг, це все, що лежало поруч.

— Нарешті починаю розуміти!— я аж забула під враженням, що спекотно і що час на роботу. — Нам,

на Заході, потрібен фізичний простір. Це він забезпечує нам комфорт. Їх простір має вимір… позафізичний!

Обдумуючи це, я трохи прибавила ходу. Не через те, що могла б спізнитися, на мою електричку не можна спізнитися – вона з’являється кожні три хвилини, так, ніби їздить за електровозом, приєднаним до останнього вагону, але зате без кількох центральних.

Коли я збігла по сходах на свій перон, побачила лише двері останнього вагону, які автоматично зачинялися. Прогулюючись, я вирушила у напрямку залізничної будки, яка нагадувала ту в дитинстві, улюблену, у якій продавались булочки з шинкою і апельсиновим сиропом на головній Вроцлавській. Пізніше, коли вже не було шинки до булочок, її переробили на приміщення для керуючих вокзалом. Ця японська в Уено приковувала мою увагу не тільки тому, що викликала настрій поїздок під час канікулів у дитинстві. На її лицьовій стіні висіла невелика чорна таблиця, на якій білою крейдою були накреслені японські знаки. Я спостерігала за нею вже кілька днів. Кожного дня там щось змінювалось. Я старалась запам’ятати, що там було написано, а радше накреслено, щоб наступного дня вгадати, що змінилося і чи змінилося. Для спроби скопіювати – щоб порівняти – я була не тільки занадто лінивою, але ще й електричка приїжджала так швидко, що часто я не встигала навіть порахувати, чи сьогодні стільки написаних лінійок, як і вчора.

Я зовсім не знала японського письма, але помітила, що ніколи цих значків не було більше, ніж чотири групи в одній лінійці. Якось так автоматично вирішила, що кожна група це одне слово. Сьогодні була написана лише одна лінійка – два слова, якщо мої припущення були слушними. Але чи був це фрагмент того, що вчора? Однак, поки я змогла зауважити щось більше, я вже мусіла сідати до потягу, який затримувався всього на хвилю. На щастя, не було людно, мені вдалося сісти і навіть досить близько від струменя свіжого повітря. Я вийшла на невеликій станції, недалеко від інституту, у якому працювала вже кілька днів. Минула десь година після сходу сонця, на станції, як і на сусідніх вуличках, не було великого натовпу. Йдучи, я мусіла бути обережною, щоб не вступити у  вже висохлі “риги” – залишки від ночі з п’ятниці. Вже був понеділок, а від п’ятниці не дощило. Традиційно кожної п’ятниці після роботи японці – в основному чоловіки – зустрічаються у барах і випивають. Одразу зникає будь-яка різниця в ієрархії, суспільному становищі, заможності. Працівник може спокійно здоровкатись зі своїм шефом, і навіть відверто поскаржитись на все, висловити претензії, не боячись негативних наслідків.

*   *   *

Дивлячись на сліди, залишені на тротуарі під інститутом, після японських слабких голів і вразливих шлунків, я пригадала фрагменти вечора у п’ятницю.

-    Ми Вас запрошуємо відразу після роботи до кафе – сказав професор. – Ви маєте познайомитись з дуже важливим японським звичаєм.

Кафе було маленьке, затишне, з власницею, одягненою у кольорове кімоно, яка обслуговувала гостей особисто, воно мені дуже сподобалося. Професор обговорив меню з доктором. Я, не знаючи добре, про що вони говорять, на всяк випадок втрутилась, замовивши для себе холодну саке.

-    Але ж гаряча саке набагато смачніша – обурився професор. – Гляньте, всі п’ють гарячу.

-    Від гарячої п’яніють занадто швидко.

-    Та ні, це лише ви, американці, так думаєте – запевняв доктор – прошу послухатись професора.

Для японців кожен білий – американець.

-    Я не американка. Крім того, ви обоє прекрасно знаєте, що теплий алкоголь одразу засвоюється…

Професор пив гарячу саке і присувався до мене щоразу ближче і частіше говорив щось на тему гладкості моєї шкіри і кольору очей. Я повільно тягнула саке, дуже, дуже холодну.

- Що пишуть на тій чорній таблиці на станції в Уено? Мені здається, що на деяких інших станціях я теж бачила такі таблиці – сказала я і глянула з цікавістю на доктора.

- Я не знаю, про що ти говориш — відповів він здивовано.

- Ну, знаєш, на пероні є будка для начальника станції, А на будці є таблиця, а на тій таблиці щось постійно пишуть крейдою. – Я, напевно, не була досить тверезою – пила вже другу мисочку.

- Я й справді не знаю – відповів він.

Я глянула на професора, який зосереджено дивився у свою тарілку.

- Але ж ти знаєш, пане професоре, про що йдеться?

Я була впевнена, що він знав. Професор глянув на доктора і почав щось швидко говорити по-японськи, на що доктор також швидко по-японськи відповідав. Обоє, дивлячись мені в очі, розвели руками.

- Сливовий лікер для американки – крикнув професор офіціантці, що проходила повз нас, після якихось додаткових перешіптувань з доктором. – Нагацка не може пити, у неї слабка голова – додав він, пояснюючи, чому він не замовив також для Акіко, яка сиділа напроти мене, дівчини, що формально опікувалася мною в інституті.

Мені подали густий зелений трунок з такою ж зеленою сливою у ньому. Щось мене насторожило.

-    Я не повинна..? – Спитала у Акіко поглядом. Вона тактовно похитала головою і докинула: – З’їж сливу.

Чоловіки були засмучені, бачачи, що я навіть не пробую пити, а лише обгризаю велику, насичену алкоголем сливу.

- Не вийде, старий – шепнув доктор професору до вуха – будеш спати сьогодні сам – і поплескав його заспокійливо по спині.

Одразу ж він почав мене розважати. Тільки за деякий час до мене дійшло, що він звернувся англійською…

Ми пили і закусували десятками екзотичних страв, які приносили у певній послідовності на маленьких тарілочках. Ось пластинка маринованого кореня лопуха, а там кружальце смаженої каракатиці, листочки забарвленого у рожеве імбиру, шматочки сахімі (сирий тунець або макрель). Я набрала на виделку хріну.

-    Зупинись! Не їж! – крикнули всі троє відразу.

-    Чому? Це ж хрін – здивувалась я.

-    Не їж, це васабі! – Вони не могли пояснити через хвилювання, про що йдеться, а я вже підносила виделку до уст.

-    Не витримаєш, занадто гостре! – нарешті вимовив доктор.

-    Ми їмо це у Польщі.

Вони завмерли, дивлячись на мене вибалушеними очима. Очікували, що я впаду і більше не піднімуся. Я проковтнула і сказала: – Ми їмо це у Польщі.

Вони дивилися вражені. Я для них і далі була американкою.

Я допила свою холодну саке, а професор свою гарячу. Вони провели мене на вокзал і буквально запхнули в п’яний натовп у електричку до станції Уено, після цього вони помаширували до наступного кафе. Я подивилась на них крізь причинені двері потягу і побачила групу людей, які спокійно відсувалися від статечного хлопця, що преспокійно почав вивільнювати на пероні своє меню за весь день – пластинки лопуха і маринований імбир, кружальця каракатиці, ніжки восьминога, морські водорості у оцті і навіть щось, що виглядало як звичайні італійські спагеті. У Японії їжа є досить інтимною справою, але вивільнення її надмірної кількості, особливо скупаної в алкоголі, не видається ані непристойним, ані неприйнятним, навіть у дуже публічних місцях. Я відвернулась від дверей і вдихнула повітря, насичене алкоголем. За двадцять хвилин буду у себе в Уено. За місяць повернусь до Іллінойсу. Колись, може, до Вроцлава.

*   *   *

Наша лабораторія в інституті вже була відчинена. Обов’язком Акіко було приїхати перед дев’ятою і все підготувати. Я навіть не знаю що, крім чайника і тарілочок для зеленого чаю. У Японії не можна жити без зеленого чаю, без саке і без мейші або візитки, яку завжди і всюди треба носити при собі. Прагнучи бути ввічливою, я сказала Акіко, що зроблю чай. Але це було неможливо, бо звідки я можу це вміти, я – американка. Це так ніби вона захотіла приготувати мені бігос. Акіко зробила чай і ми сіли, сподіваючись, що професор тут раптово не з’явиться.

-    Дякую, що остерегла мене від сливового лікеру – сказала я.

-    Це жіночий лікер – відповіла вона.

Я не зрозуміла, чи жінки люблять його пити, чи чоловіки хочуть, щоб вони його пили. Японські пояснення для мене були занадто загадковими.

- Знаєш що, Акіко, я знову звернула увагу на ту чорну таблицю на будці начальника на станції в Уено. Ти знаєш, про яку я кажу?

- Ні – покрутила вона головою – Я рідко буваю в Уено.

- Але на інших станціях я теж їх бачила. Неможливо, щоб ти ніколи…

- Справді ніколи – перервала вона мене.

- Удає – подумала я і вирішила, що повертаючись сьогодні додому, запитаю одного з чоловіків, які сидять у будці і нарешті дізнаюсь, при цьому ж з перших уст! Я подякувала за чай і, зітхнувши з полегшенням, що ми не були спійманими за розмовою під час роботи, пішла до своєї кімнати.

Робота нудна і монотонна, бездумно я міряла скелет за скелетом. У таку спеку і при такій вологості мене нічого не було в стані зацікавити, навіть рештки ймовірних предків японців, йомонів, яким вже 10 тисяч років. Я б радше хотіла оглядати виготовлену ними кераміку, красиві, майже сучасні, у формі посуду і предивні – від маленьких до метрових – людські фігурки, які швидше нагадували інопланетян, а не людей. Я купила собі таку мініатюру в магазинчику з антикваріатом у Акіті. На жаль, я ніколи не дізналася, чи це оригінал , чи  фальсифікат. Ціна мала б свідчити про підробку – я заплатила тільки 10 доларів. Однак з іншого боку, у Японії не шанують старі або вживані речі. Їх радше викидають, а не продають, бо хто б купив річ, яку хтось інший викинув. Це стосується навіть автомобілів, навіть старовинних речей. Саме тому деякі польські музеї напхані витворами японського мистецтва – на початку століття, коли все японське було дуже модним, там купували антикваріат і витвори мистецтва за безцінь. Тому мій малий Йомон або зображення того, хто відвідував Японські острови кілька тисячоліть тому, може бути автентичним, хтозна…

Дванадцята. Нарешті пора ланчу і можна відкласти ці старовинні кістки і витягнути куплену у маленькому магазинчику по дорозі до інституту канапку. Я збігла вниз до лабораторії, де ми всі зустрічалися в обідню пору. Акіко вже встигла приготувати зелений чай і розкласти на столі мисочки. Ніхто не їв. Всі чекали професора. Він за хвилину ввійшов і поставив на стіл своє о-бенто, традиційну японську коробочку з другим сніданком. Вона була загорнута у червону тканину, може, у носову хусточку, так, що виглядала як маленький пакуночок, приготований для прив’язування на палицю перед походом у далекі світи. Скільки разів бачила, як професор розпаковував його, стільки ж разів пригадувала собі пригоди Козлика Матолка.

Спочатку я думала, що професор самотній і тому не вміє загортати свої сніданки – він ніколи не говорив про сім’ю. Пізніше я дізналася, що японець, як правило, не говорить про родину. Я працювала з професором більше місяця і ніколи ані від нього, ані від його працівників не дізналася був він одружений чи ні. Натомість те, що Акіко була самотня, не  являлось таємницею. Про неї можна було говорити – вона була жінкою, мала гірший статус на роботі, ну і була самотня… немає нічого гіршого в Японії, ніж незаміжня і бездітна жінка. Ну хіба що бездомний в парку Уено.

Я вийняла свою канапку з целофанової обгортки. Доктор подивився з усмішкою і подав мені палички. Я спробувала ними скористатися – безрезультатно, і вкінці так, як це буває з канапкою, взяла її в руку.

- Чи ви там в Америці завжди їсте руками, чи це польська традиція? – запитав професор.

- Ей, ти однак пам’ятаєш, що я з Польщі? У всьому західному світі канапки їдять руками!

Всі почали сміятися. Виявилось, що мій ланч був чимось схожий на купу рису перекладену морськими водоростями – їжа, яку не з’їси руками.  Я навіть не пробувала виправдовуватися. Змінила тему розмови, запитуючи, чи хтось знає, як добратися до Шінюку. Я домовилась зустрітися там з Макако, японкою, з якою я познайомилася у черзі з Наріти, токійського міжнародного аеропорту. Вона допомогла мені добратися звідти до інституту, коли я приїхала в Токіо і мусіла відразу з літака бігти на роботу. Акіко сказала щось японською професору, а він звернувся до мене англійською.

Нагацка тебе відвезе, це найбільша і найпереповненіша станція в Токіо, ти могла б мати проблеми з пошуком відповідного виходу. Я зраділа, підземне Токіо досі ще трохи мене лякало.

-    Велике спасибі, Акіко, я дійсно дуже вдячна за допомогу. І вона знову щось сказала японською професору.

-    Нагацка каже, що ти не мусиш їй дякувати, вона й так їде в той бік і охоче покаже тобі зупинку в Шінюку.

Акіко посміхнулася мені ствердно. Я вже звикла, що в присутності професора, вона ніколи не говорила без дозволу і ніколи англійською. Вона росла у західній Німеччині і там ходила в американську школу, тому її англійська була чудовою, однак у присутності професора говорила зі мною японською, а він перекладав все на англійську. Хтось сказав щось на тему працьовитості японців у порівнянні з американцями. У відповідь на це я спитала про причини самовбивств і серцевих нападів у чоловіків зрілого віку в Японії. Атмосфера стала напруженою. Я не хотіла комусь завдати прикрощів, але вважала, що американці працюють набагато більше, ніж японці,  – чого, напевно, я не могла б сказати голосно, а точно мусіла сказати щось, після чого вони не почувалися б такими досконалими.

Ми пішли з роботи десь біля п’ятої, в час пік. Натовп на всіх тротуарах, дороги переповнені автомобілями, що швидко рухаються. Жоден водій навіть не збирається зупинятися на червоне світло. Настає хвилина, коли нарешті тротуар на перехресті не вміщує сотень людей, які хочуть перейти дорогу. Велика, суцільна, майже однорідна маса блокує дорогу. Автомобілі змушені зупинитися. На щастя, нас викинуло на край натовпу – ми могли пересуватись власними силами. Тут же біля нас пробував зійти на дорогу старий  – маленький, худючий, зморщений як промокашка. Він міг мати й дев’яносто років, а, може, й більше. Тоді, коли він тільки-но ступив на дорогу, автомобіль, що стояв поруч, рушив, незважаючи на й досі зелене світло для пішоходів і звалив старого,  який впав, впустивши палицю і покупки. Водій, відкрив двері і … почав погрожувати старому кулаком й кричати зі скривленою, як у скаженого бика, пикою. Я вистрибнула перед старим, якому Акіко, що знаходилась ближче, допомагала підвестись.

-    Ах ти хам, ти ще смієш кричати на старого, якого майже переїхав?! Ще наше зелене світло, куди прешся, ти … сину! Я зараз викличу поліцію! –верещала я англійською. Я не знаю, чи чоловік хоча б щось розумів, але після слова «поліція» зачинив дверцята і втік. Ну я й шаленіла. Я й не уявляю собі, щоб щось подібне трапилось у США. Я оглянулась довкола. Крім Акіко і засоромленого старого, який кланявся з подякою, не було нікого.

-    О Боже! У Польщі назбирався б цілий натовп, водій змушений був би вислухати купу зауважень, образ і повчань, а старий міг би навіть не пережити тих всіх спроб миттєвої допомоги від послідовників культури, у якій старших слід поважати – подумала я знову, вражена поведінкою японців.

Я не сказала Акіко жодного слова з цього приводу, вона мені теж нічого. Помітно, що їй було стидно за моє невміння опанувати себе. Ми йшли поруч, готуючись мовчки до найгіршого, яке мало за хвилину настати. Я не звернула уваги на те, як натовп всунув нас до потягу, на щастя, як пізніше з’ясувалось, до потрібного – Акіко, на відміну від мене, мала все під контролем. Я зупинилась близько біля вентилятора і намагалась не просуватися ані на міліметр. Нізащо в світі не хотіла втрачати можливість втягувати легенями чисте, холодне повітря. Штовхали, сіпали, били ногами – і все, врозріз із моїми очікуваннями і уявленнями  – без вибачень, без тіні присоромленої усмішки, навіть без того вибачливого стенання плечей в нікуди, до невідомо кого – «сумімасен, сумімасен» (вибачте, вибачте).

На одній станції якась жінка середнього віку влетіла до вагону першою, розштовхала всіх і всілася на місце, що звільнялось, майже унеможливлюючи піднятись з нього попередньому власнику.

-    Вона, напевно, страшенно втомлена – подумала я.

-    Пане Ямагучі, тут, тут! – раптом вона почала кричати до товстого чоловіка сорока років. Він просунувся і сів, а вона явно щаслива стала біля нього. Я їхала вже біля двадцяти хвилин, пережила кілька зупинок, а сумімасен не почула жодного разу. І раптом на одній із станцій хтось голосно і чітко сказав «екск΄юз мі» з польським, а, може, з російський акцентом. Я повернулася і побачила чоловіка, що просувався до виходу – таке зарум’янене, рідне обличчя. Це було єдине «вибачте», яке я почула протягом місяця перебування в Токіо у міських поїздах.

Масако чекала мене в домовленому місці. Вона була з дядьком, у якого поселилась на час проведення конференції, на яку приїхала з Нагасакі. Дядько був дуже милий, вчитель англійської, повів нас до надзвичайно дорогого, готельного ресторану в підземеллях Шінюку. Вже на вході він пояснив, що його племінниця має тільки 26 років, одружена і не має права без чоловіка зустрічатися з незнайомими людьми.

-    Дядьку, я ж тобі казала, вірю, що вона принесе мені щастя, я зрозуміла це тоді, коли зустріла її – шепнула вона до нього, але так голосно, що я почула. Я не знала, про що йдеться. Пізніше протягом розмови з’ясувалося, що вона вже довго безрезультатно намагалась завагітніти. Мені здається, що мене сприймали богинею родючості. Дядько розважав нас розповідями про свої подорожі, про Японію, розпитував про Америку і Польщу. На жаль, він не допустив навіть найменшої спроби розмови між мною і своєю  племінницею.

-    Масако, чи не можна б твого дядька кудись, ну розумієш, щоб нарешті ми могли поговорити? Адже це ми подружились – тихенько спитала я, коли ми брали добавку біля буфету.

-    Ні -  сказала вона – він старший, чоловік і є моїм, тут в Токіо, опікуном.

Більше я з нею не бачилась. Дядько не мав часу. Але…

Виявилось, що щось є в мені надприродне – я здійснила покладені на мне сподівання. За рік після нашої зустрічі, коли я вже забула про її існування, Масако прислала мені фотокартку своєї донечки.

Певною мірою з полегшенням прийняла кінець цього обіду. Дядько заплатив.

-    Він дуже багатий – прокоментувала племінниця, коли вони проводжали мене на вокзал. Він розправив груди і кивнув головою ствердно. Я впреш була на цій станції. Розглянулася. Тут перед мною стояла… будка. А на ній таблиця! Кілька чоловіків у формі сиділо всередині. Я постукала. Побачивши у вікні білу жінку, всі зірвалися з крісел і підбігли до дверей.

-    Конніхіва – привіталась я – чи можна дізнатися, що це за таблиця – я показала рукою на неї – тобто для чого вона тут? І що на ній написано? Я спитала англійською. Вони не дуже зрозуміли мої запитання. Я спробувала ще раз. Про щось дискутували один з одним. Вкінці всі розвели руками – не розуміли англійської. Я відійшла розчарована.

Я була в центрі міста, година ще була рання, тому я вирішила подзвонити Дороті. Вона приїхала сюди шість років тому після закінчення японістики у Варшаві. Вийшла заміж за японця і залишилась в Токіо. Вона не переносила Японію, але чоловік не хотів до Польщі. Вона працювала у великому торговому центрі працівником культурно-масових заходів. Іноді організовувала походи до театру, в кіно, а іноді просто розрізала великі бланки з білетами, чи вміло приховувала факт, що їй нічого робити. Вона пропагувала польську культуру, яка в Токіо сприймалась з ентузіазмом. Існував навіть курс польських народних танців, які вела американка з Нью-Йорку. Особливо популярна там польська музика – і це не тільки Шопен. Коли в перший день після приїзду до Акіти я пішла на прогулянку по спортивних околицях, мене раптом «перенесло» назад додому, на польські іменини. «Йшла дівчинка до лісочка» лунало з динаміків, допомагаючи японській молоді грати м’ячем. Дорота працювала, тому ми домовились, що я до неї приїду тільки дві зупинки майже вільним у цю пору метром. Я терпіти не могла метра, воно було темне і похмуре, я завжди панікувала там. Вона чекала мене внизу біля входу, щоб я сама у цьому котловані не загубилася. Дорота працювала на якомусь дуже високому поверсі, тому ми зайшли до ліфту.

- Сподіваюсь, що мене не спіймають – засміялась вона так, ніби їзда на ліфті була якоюсь провокацією або порушенням закону.

На першому поверсі зайшов якийсь чоловік – костюм, краватка, все трохи тіснувате і коротке, дуже типовий представник чоловічої статі на посаді. Побачивши Дороту, він почав на неї кричати. Вона відплатила йому тим же.

-    Що сталося? – спитала я за хвилину після закінчення суперечки.

-    Нічого такого – відповіла вона. – працівникам торгового центру не можна користуватися ліфтом, тому що вони призначені для клієнтів. Вже раз була сварка з цього приводу.

-    Так що він у ньому робив?

-    Він чоловік і крім того мій начальник. Власне сказав, що якщо ще раз мене спіймає, то пошле мене продавати взуття або прибирати.

-    Що? Яким чином, ти ж працівник культури?

-    А таким, що в більшості закладах у Японії ти не укладаєш контракт на певну посаду, а просто працюєш для фірми і твій шеф вирішує, чим ти будеш займатися. Сьогодні можеш бути директором, а завтра вже охоронцем.

-    І що люди на це? Погоджуються?

-    О ні, багато не погоджується. Переважно того ж дня, повертаючись з роботи, кидаються під поїзд. Іноді отримують серцевий напад. Саме вчора один з моїх колег дізнався, що буде портьє. Сьогодні він не прийшов, і ніколи більше не прийде… тут не виганяють людей з роботи, тут немає безробітних – продовжувала вона. – Фірма завжди може надати іншу «посаду». Немає непотрібних людей. Розумієш?

Я вже хотіла прокоментувати, коли раптом до мене дійшло, що люди зрілого віку, які працюють, мають сім’ї, плани на майбутнє і менш-більш гормонально збалансовані, не закінчують життя самогубством просто так. Тому я нічого не сказала.

- Багато іноземців, які тут живуть – продовжувала Дорота – вважають, що не нам оцінювати, що ми не розуміємо цієї культури – японці звикли до самогубств і серцевих нападів, а японок люблять трактувати як недорозвинених дітей. Одним словом, вони виправдовують своє ставлення безпечною темою міжкультурних різниць – те, що для нас в Польщі, США чи у Франції обурює, в Японії є просто екзотикою – вона розходилась чим раз більше.

Раптом замовкла і сльози потекли їй по щоках.

-    Що це я так розбалакалась, краще ходімо кудись на каву, все одно їм життя не повернути.

Відразу ж біля торгового центру, на іншому боці вулиці можна було взяти каву і тістечка. Після огидного, певно, найгіршого на світі  американського пійла, японська кава видавалася мені чудовою. А тістечка як з найкращої польської цукерні, були б вона хіба що трохи дешевші.

Біля нашого столику недалеко сидів старший чоловік з дівчинкою у шкільній формі, білих шкарпетках, з бантиками на сплетеному у кіски волоссі.

-    Не дивись так – шепнула Дорота. – Це не татусь з дочкою. Панночка заробляє на косметику і кіно, тому що батьки дають їй мало кишенькових, а чоловік, як більшість японців, полюбляє учениць. Це теж така японська екзотика – додала вона саркастично.

Я мусила повертатись метром. І знову підземелля, і ці зовсім чужі, непорушні обличчя довкола. Білому важко автоматично оцінити хто про що думає, ким хто є, які має наміри, любить, не любить. Нічого не вичитаєш на їхніх обличчях – відсутність міміки і товста шкіра не дозволяють спостерегти ці найтонші зміни в кровообізі і напруженні м’язів, які у білої раси так часто зраджують те, що діється у наших півкулях. Раптом почула знайомий звук – щось схоже на чхання. Глянула – це хлопець поруч зі мною. У цю ж мить, відразу за ним, краєм ока, я помітила якийсь рух.

- Білка? – промигнуло у мої голові. Я почула крик.

-  Stop!!! Don’t!!! Sir, don’t do it! Noooo!!!

Троє залізничників бігло вздовж перону, кричачи і сигналізуючи одночасно, щоб потяг, який швидко рушав, зупинився. Пробував. Він зупинився за кілька метрів від місця, де я стояла. Ніхто навіть не ворухнувся. Тільки залізничники бігали між будкою і потягом, заглядали під вагони, кричали, телефонували. Їх збиралося все більше й більше. Потяг здригнувся так, ніби збирався здати назад, але однак залишився стояти. Всередині, пасажири приклеїли носи до шибок, не знаючи, чому опинились ув’язненими. Тільки за кільканадцять хвилин їх випустили на волю. Тепер наша черга. Я не знала, що робити. Нізащо в світі не хотіла входити до вагону, який за хвилину мав рушити. Залишитись? Злякалася. Я не могла залишитись! Я не могла бути присутньою при «цьому», а іншого транспорту не мала. Сіла. Потяг рушив, а я пробувала уявити собі, що лечу…

Дома я сіла перед телевізором, тупо п’ялячись на екран. Й досі намагалась переконати себе, що я не їхала цим поїздом, що мої ноги… що їх там не було. На стіні за телевізором з’явились два великі таргани. Я ніколи таких великих не бачила. Кинула у них капцем, але вони були прудкіші. За хвилину вони показалися знову.

-    Треба зняти капець, не дивлячись на них, тримати його в руці і кинути зненацька – планувала я.

Коли підняла очі, їх вже не було. Але, звісно, за кілька хвилин з’явились знову.

-    Кидаю – подумала я.

Вони зникли. Це повторювалось кілька разів. Я почувала себе ідіоткою. Вони вигравали.

Ранок розпочався спекою і вологістю. Я тягнулася на станцію, як завжди, приглядаючись до бездомних.

-    Це ті сильніші, ті, які пережили – думала я. – Це ті поза культурою і екзотикою…

Я зупинилася на хвилину, щоб витерти обличчя. Якийсь чоловік з папкою йшов напроти мене. Штовхнув мене, незважаючи на те, що алея була широкою – як жінка мала поступитися йому дорогою.

- Хамлюго! – крикнула я, роздратована на японські звичаї. Він повернувся і пирхнув зі злістю, бубнячи щось там по-своєму.

Я зайшла на перон, а оскільки потягу ще не було, як завжди підійшла до будки. На таблиці японські знаки займали дві лінійки. В третій було написано: Джон Сміт.

Переклала Людмила Величко.