Ukrpol.net

Нещодавно дочитала повість польської письменниці Ізабелли Сови «Смак свіжої малини» – першу частину «ягідної трилогії» («Смак свіжої малини», «Терпкість вишні», «Тістечка з ягодами»). Слід сказати, що авторка любить «смачно» називати свої книжки. Наприклад, «Зелене яблучко» («Zielone jabłuszko») – ще одна її повість.
Книжки трилогії купила кілька років тому, але черга до них дійшла тільки тепер, незважаючи на соковитість і привабливість обкладинок.
Щодо повісті «Смак свіжої малини». Твір перекладали з польської. Багато полонізмів, що повторюються, від чого й мова повісті видається одноманітною. Можна було б один раз скористатися й польським словом, а в інших реченнях замінити його, дібравши два-три українських синоніми. Та навіть незважаючи на це, «Смак свіжої малини» читається легко.
Повість для тих, хто хоче розслабитися. Глибокої філософії – немає. Кілька думок, які можна було б виписати й за нагоди процитувати – є. Книжка «про життя». На першому плані Далi… »

Наприкінці літа цього року в Чернівцях (видавництво «Книги-ХХІ») вийшла в світ книжка, котра не зібрала ані хвилі рецензій, не здобула премій чи відзнак, не стала бестселером. Воно й не дивно: така ж доля спіткала цю книгу і в інших країнах Європи, в Італії вона десятиліттями «не помічалася», хоч автор і жив тут із 1955 року аж до смерті, у Франції книжка йшла до читача тридцять п’ять років, незважаючи на покровительство самого Альбера Камю. Тільки в Англії вона здобула сякий-такий розголос, переважно схвальний, і була видана ще далекого 1951 року.

Мова йде про роман «Інший світ. Совєтські записки» Ґустава Ґерлінґа-Ґрудзінського, польського в’язня совєтських таборів. Написаний упродовж 1949-1950 років, цей роман так важко пробивав собі дорогу до суспільної думки, до зваженого читання і навіть вивчення, що стає цілком зрозуміло Далi… »

Чого варте людське життя на борту літака, що за мить вибухне в повітрі над Атлантичним океаном? Чого узагалі те життя варте, якщо тобі, скажімо, трохи за сорок, існуєш ти з дрібних підробітків, бо мистецтво твоє виявилося надто герметичним і непопулярним, та й творити ти вже давно припинив, стаючи поволі самотнім п’яницею із примітивними розвагами у супроводі порно? А саме таким є життя Кристіана Апостати, головного героя книжки. За будь-якими критеріями його можна вважати невдалим і втраченим, сам герой, здається, не мав би чого заперечити такому твердженню, бо навіть свій політ до США на запрошення якоїсь арт-агентції вважав абсолютною випадковістю. Інстинктивно тікаючи у власні спогади, він починає усвідомлювати: усе вартісне з ним колись уже відбулося, тепер “лиш різні версії повернення до минулого давали йому замінник щастя, короткого, але цілком змістовного”. І якщо правда, що у смертну мить перед очима людини проминає усе її життя, то це книга саме про цю невідворотну мить.
Усе, як завжди, починалося з дитинства й дорослішання. Навчання у католицькому ліцеї Св. Августина вдало поєднувалося з дискотеками у назаретянок, а тітчине виховання – зі смаком пивної Далi… »

Дочитав найновіший текст від Анджея Стасюка – «Таксім». Термін «текст» я вжив тому, що до твору важко причепити якийсь чіткий та однозначний жанровий ярлик – це і не роман (бо важко зв’язати текст канатами центрального сюжету), і не збірка есе (бо екзистенційні роздуми все ж мають нехарактерну динаміку та фабулу). Однак жанрова неприналежність – це аж ніяк не завада, щоб текст знайшов свою авдиторію.
До цього я прочитав «Вісім», «Через ріку», «Мури Геброну», «Дорогою на Бабадаґ». Всі тексти вражали, перш за все, гострим зором автора і майже диктофонною здатністю відтворювати голоси досить різношерсного таки центрально-європейського соціуму. Стасюк промовляв від імені варшавського панка, малопольського селянина, низового кримінальника, стропківського рома – і все звучало живо, правдиво і реалістично. Перед очима відразу поставав весь контекст, усе стерео атмосфери.
«Таксім» для мене – це книжка про безглуздість контрастів. Багато мешканців Західної України добре знають Далi… »

Про книжку «Фадо» Анджея Стасюка, написану 2006 року та перекладену українською і видану тут 2009-го, мені якось важко почати говорити. Як написано в анотації, “фадо” в перекладі з португальської означає “доля”, а також це назва меланхолійної пісні про безповоротно втрачене. У книжці двадцять чотири оповіді, в яких мені ключовими видаються такі слова поняття: Європа, пам’ять, самотність, простір і час.
Відкриває книгу «Автострада». Поміж сплетіння асфальтових стрічок б’ються серця міст, які персонаж проминає: вогні людських поселень, ця “мерехтлива артерія марноти”, яка колись вабила людину, бо “простір вражав тим, який він був величезний”, тепер не манять, а простір дратує невловимістю. “Можна спробувати порозумітися з порнографічною безсоромністю історії, що вилежується горілиць за кожним поворотом <…>, але, врешті, все це сходить на пси <…>” [с.7], – пише Стасюк.
Автор (він же персонаж, бо видається, що маємо в руках книгу автобіографічної прози) не має ілюзій, ніби йому під силу з цим простором порозумітися. В них особливі стосунки, як і з часом (які разом формують історію). Стасюк намагається тільки зафіксувати те, що бачить, бо таке пригадування приносить йому насолоду: “Отже, все це пригадування <…> й безперервне вирушання назад, це вдивляння в заднє скло пам’яті, ця лірика втрати, це слов’янське on the road, що тепер вицокує на машинці, <…> зовсім не для того, щоб запам’ятати, але для того, щоб постійно пригадувати все заново, <…>, аж доки думка й омана остаточно заступлять дійсність <…>” [с.11]. Можна уявити, як автор сидить у напівтемряві і пригадує Далi… »