Ґжеґож Мотика – відомий польський історик. Цю книгу він вважає підсумком своїх довгих досліджень. Працю присвячено питанню польсько-українського конфлікту 1943-1947 років. Це велика за обсягом, добре проілюстрована публікація. Уся вона побудована на фактах. Автор наводить факти операцій винищення людей на Волині та Галичини, масових убивств мирного населення. Також у монографії згадано події, пов’язані з депортаціями 1944-1946 років, описано планування та проведення акції “Вісла”. Окрім того, у книзі наведено свідчення очевидців, яким вдалося пережити ці події. Місцями вони дуже жорстокі, й читати їх нелегко. Ці події можна було б назвати ганебними та завершити з ними, адже вони обговорюються давно. Але Мотика робить спробу ще раз їх проаналізувати, щоб остаточно довести ганебність або спростувати.

Ґжеґож Мотика (Grzegorz Motykа) – польський професор, спеціалізується на історії українсько-польських відносин. Закінчив Люблінський католицький університет, працює в Інституті політичних досліджень Польської академії наук. Співробіник кафедри українознавства Ягелонського університету. Автор наукових праць, публікувався у виданнях Więź, Zeszyty Historyczne, Gazeta Wyborcza, Rzeczpospolita, Wprost та ін.

Поч. о 18-00. Алреса: вул. Волоська 10, корп. 6, НаУКМА.

«Година папуги» Олександра Зінченка — це перша книжка, яка так докладно розповідає про трагедію Катині і про її українські сторінки. Ця історія почалася у Львові, Луцьку, Тернополі, продовжилася у Путівлі та Старобільску, і закінчилася для більшості її учасників у Харкові. У Харкові за кілька весняних тижнів 1940-го року розстріляли майже 4 000 чоловік.
На довоєнних ярмарках дресирований папуга шарманщика витягав записки з пророцтвами. У таборі військовополонених в українському Старобільську чекісти так само у незбагненому порядку викликали бранців. Той час бранці назвали «Годиною папуги». Олександр Зінченко розповідає про те, як доля когось відправляє на смерть, а комусь лишає життя.

18 квітня. Початок – о 18.00.
вул. Лисенка, 3, ст. м.  «Золоті Ворота»

Довідник проілюстровано численними зразками художнього оформлення книжок «УВ» (серед художників – Святослав Гординський і Осип Курилас, Мирон Левицький і Едвард Козак, Микола Бутович і Охрім Судомора).

У наступних томах заплановано випустити монографію та покажчики змісту періодики «Українського видавництва» (журналів-місячників «Наші дні», «Малі друзі», «Дорога», «Студентський прапор», «Вечірня година», «Ілюстровані вісті», щоденника «Краківські вісті», тижневиків «Краківські вісті» й «Холмська земля»), а також біографічний довідник осіб, згаданих у бібліографії.

Лариса Головата
«Українське видавництво» у Кракові–Львові 1939–1935
Бібліографічний показник
Том 1
(Серія «Відкритий архів». Бібліографічні студії)
2010 рік
Дізнайтесь, де Ви можете придбати це видання у своєму місті

Зміст
Передмова  5
Від автора  17
Від редактора  21
Книжки й аркушеві видання
Літературно-художні видання  25
Науково-популярні та фахові видання  98
Історія. Етнографія  98
Мовознавство  105
Українська мова  105
Німецька мова  111
Латинська мова  112
Літературознавство  112
Книгознавство. Бібліографія. Бібліотекознавство. Видавнича справа 117
Педагогіка  122
Культура та мистецтво 124
Економіка. Організація праці 128
Релігія  130
Право  132
Суспільство. Політика  133
Природа  134
Географія. Краєзнавство  134
Медицина. Гігієна. Здоровий спосіб життя  136
Техніка  138
Сільське господарство. Домашній промисел. Лісівництво  138
Спорт  142
Видання для початкового навчання  144
Букварі та читанки  144
Підручники математики  171
Календарі  174
Культурно-просвітницькі видання  207
Нотні видання та співанки  212
Картографічні видання   217
Образотворчі видання  221
Листівки. Портрети  221
Плакати. Стінні календарі. Запрошення  227
Науково-довідковий апарат
Покажчик імен  233
Покажчик географічних назв  287
Хронологічний покажчик  301
Покажчик книжкових серій  316
Список скорочень  318
Список ілюстрацій  320

джерело – Критика

Останнім часом в Україні Молодій зя’вилося кілька історичних статей на польсько-українську тематику. Це матеріал Олега Снігура “Станція чужого трамвая. Союз Петлюри і Пілсудського і пошуки точок примирення в історичній пам’яті двох народів” та інтерв’ю Н.Романюк з паном Кучерепою, професором ВНУ ім. Лесі Українки “Кому заважають містки між двома берегами Бугу? про досягнення істориків України та Польщі в пошуку правди про трагедію 1940–х років на теренах Волині”.

Цитати: Сучасні українські історики значно вище оцінюють факти українсько–польського союзництва. Так, львівський історик Ярослав Грицак вважає, що Пілсудський і Петлюра були головними гравцями на східно– і центральноєвропейській сцені у 20–ті роки минулого століття, а їх союз став смертельною загрозою для існування більшовицької імперії. На думку історика, саме ці події створили в майбутнього радянського вождя Йосипа Сталіна уявлення про українців як про потенційних «зрадників», а Україну — як «поле гри» між західним капіталізмом та російським комунізмом.

За ці роки проведено 13 спільних семінарів та конференцій, у яких брали участь провідні історики обох наших держав. На деякі з них приїздили вчені інших країн, зокрема Євген Стахів із Нью–Йорка, Богдан Осадчук із Західного Берліна, із Гарварда були науковці. Результат цієї роботи — десять томів праці «Україна—Польща: важкі питання». Там сконцентровано історичні напрацювання, що охоплюють період стосунків із 1918–го по 1947 рік. У цих томах задокументовано всі наші дискусії, навіть стенограми їхні подаються. Щоб унеможливити будь–які фальсифікації. Книги видані українською та польською мовами, і багато поляків їх читають. Та багато хто читає зовсім інші праці.

Повністю читайте за посиланнями вище

Втома від хаосу
Європейський простір – це насамперед цивілізація руху, бажано вперед. Країна, неспроможна підтримувати цей рух, погрузла в аморфному посткомунізмі та збайдужіла до власного безталання, автоматично випадає з такого геополітичного простору незалежно від своєї географії й минулого. Сьогодні Україна має всі шанси таким чином випасти щонайменше з діалогу із Польщею, своїм найпослідовнішим і найвмотивованішим адвокатом у Європі. Польща втомилася якщо не від України як такої, то принаймні від її безруху.

Шлях до України через Брюссель

Відтоді як МЗС Польщі в листопаді 2007 року очолив енергійний і прагматичний Радослав Сікорський (представник партії «Громадянська платформа», один із ймовірних претендентів на президентське крісло на наступних виборах), польська політика за кордоном стала більш орієнтованою на Захід, а саме на Брюссель, ніж на Схід. Вважається, що польське лобі в брюссельських коридорах є універсальним інструментом просування власних інтересів повсюдно, зокрема й на Сході Європи.

Щоб розібратися з польськими західними й східними орієнтирами, не завадить звернутися до історії. Так, польську зовнішню політику ще з періоду середньовіччя умовно поділяють на дві концепції: п’ястовства (династія П’ястів) та ягеллонізму (династія Ягеллонів). Перша означає її європейський, західний напрям, друга – східний. І ось сьогодні Польща від ягеллонізму знову повернулася до п’ястовства. Що це означає саме для нашої країни як головного польського партнера у Східній Європі? «Для України принциповішим є питання: Варшава втілюватиме в життя концепцію східної політики Юзефа Пілсудського чи Романа Дмовського? Перша пов’язана з проукраїнською, а друга з проросійською політикою. Україна в будь-якому разі перебуватиме в полі зору Варшави, – пояснює доктор політичних наук із Вроцлава Валентин Балюк. – А розмови на тему політики П’ястів та Ягеллонів залишаються на рівні академічної дискусії. Володарі Польщі і з першої, і з другої династій провадили активну багатовекторну політику». Про­українськість чи проросійсь­кість польської зовнішньої політики, своєю чергою, залежить від низки інших чинників.

Фальстарт естафети

Одне з найбільших сподівань поляків полягало в тому, що Україна може перейняти ініціативу допомоги демократіям на пострадянському терені, як це робила сама Польща. Щоправда, у Варшаві до такої ролі готувалися давно: ще 1952 року в еміграційному польському часописі Kultura було озвучено концепцію УБЛ (Україна – Литва – Білорусь), за якою всім свідомим полякам пропонувалося прийняти повоєнні кордони, нав’язані комуністами, визнавши Львів за Україною, а Вільнюс за Литвою. Крім того, стверджувалося, що саме незалежність східних сусідів Польщі гарантуватиме її власну незалежність. Автором концепції був Юліуш Мєрошевський, а розвинув її головний редактор Kultury Єжи Ґедройць. Саме за його іменем вона увійшла в історію. На концепції Ґедройця виховувалися сучасні польські політики, зокрема й посткомуністи на кшталт Александра Квасневського. Без неї навряд чи Польща стала б першою державою, що визнала українську незалежність, і під час Помаранчевої революції навряд чи саме Квасневському випала б роль головного модератора поміж владою та опозицією.

Але чи зрозуміли в Києві цю тактику? «Були сподівання, що з часу кольорових революцій, а потім і Карпатської декларації Ющенка й Саакашвілі Україна перетвориться на політичного лідера в регіоні», – каже Анджей Бжезецький, редактор двомісячника «Нова Східна Європа». Проте кумівство Ющенка та його грузинського візаві ще не означало поширення здобутків революцій троянд і помаранчів на сусідів. Водночас від України очікували навіть не так демократизаторського запалу, як послідовного утвердження самого прецеденту неавторитарного режиму на пострадянському терені. «Поляки справді сподівалися на більшу активність України на західному напрямку та спільні дії в регіональній політиці. Однак ніхто не очікував, що Київ буде «інкубатором» демократії, тому що країна ще сама потребує утвердження демократичних засад. Найімовірніше, він мав стати взірцем виходу з «авторитарної ями», – розповідає Валентин Балюк.

Несподіваним для багатьох уже восени 2005 року було затримання лідера азербайджанської опозиції, колишнього спікера парламенту Расула Гулієва в Сімферополі, на шляху до Баку, де він планував очолити «зелену революцію». Прикметно, що в день затримання Гулієва Вікторові Ющенку сама королева Єлизавета ІІ вручила нагороду Четем-хауз за розвиток демократії. Короткий арешт змінив плани Гулієва: після звільнення він вилетів знову до Лондона. Далі, у лютому 2006 року 11 політичних біженців з Узбекистану було екстрадовано з території України. З цього приводу Управління ООН у справах біженців звинуватило нашу країну в незаконності такої депортації. У січні 2007-го спалахнув гострий конфлікт між Віктором Ющенком і міністром транспорту Миколою Рудьковським через сприяння останнього туркменській опозиції, представників якої запросили до України в грудні 2006 року. Сьогодні варто було б поцікавитися, чим обернулися для узбецьких і туркменських біженців та опозиціонерів українська гонитва за дешевим газом.

Далі, український політичний істеблішмент стабільно ігнорував «молдовське й білоруське питання». Навесні минулого року молдовський бізнес­мен Ґабріель Статі, звинувачений комуністами у фінансуванні акцій опозиції, втік до України, проте наша влада без жодного розслідування цієї справи видала його Молдові. В листопаді 2009-го у Форумі громадянського суспільства в межах програми Східного партнерства брали участь і українська, і білоруська делегації. Білоруську студентку Тетяну Шапутьку відрахували з університету за активну участь у цьому заході. Дівчину досі не відновили в Білоруському державному університеті. Тож складається надто довгий список української байдужості й бездіяльності щодо тих цінностей, які Польща розглядала від початку як такі, що єднають її з Україною.

«Люди, які стоять за ідеологією допомоги східним країнам у Польщі, вважають, що це їхній моральний борг. Польща спромоглася досягнути так багато завдяки допомозі західних партнерів: Франції, Німеччини, Британії, США. І вони переконані, що їхній обов’язок – ділитися набутим далі з тими, хто цього потребує, – констатує Святослав Павлюк, заступник виконавчого директора Польсько-української фундації співпраці. – Україна теж могла б ділитися своїм досвідом із сусідами. Якщо ми декларуємо вірність демократичним цінностям, то не можемо мовчати стосовно того, що коїться в тій самій Білорусі».

У Польщі мають надію, що принаймні сам процес передачі влади в Україні, який відрізнявся від російської операції «наступник», піде на користь подальшому розвитку демократії. Сподіваються на це не лише у Варшаві, а й свідомо налаштовані люди в Москві. Приїхавши в грудні 2009 року до Києва, академік РАН Юрій Півоваров заявив, що «справжні представники модерної російської нації уважно стежать за розвитком подій у країні над Дніпром – для нас це має величезне значення». Інакше кажучи, Україна могла б продовжити польську справу на Сході. Але чи здатна вона на такий крок?

Довгі тіні історії

Польські надії щодо Помаранчевої революції стосувалися також зрушень в історичному діалозі. Проте кроки назустріч з боку України були половинчастими. Приміром, Віктор Ющен­­ко фактично форсував справу відкриття відновленого Цвинтаря Орлят на львівському Личакові, не дозволяючи повнокровно відтворити польський меморіал. У 2008-му в день 65-ї річниці різанини на Волині президенти Ющенко й Качинський взяли під свій патронат фестиваль української культури в Польщі, не згадуючи про Волинь жодним словом. Надання посмертно звання Героя України Романові Шухевичу та Степанові Бандері викликало хвилю критики у Польщі. Фактично Ющенко став ворогом для польської правиці, яка закликає припинити співпрацю з Україною, оскільки та толерує націоналістів. Найбільшим критиком України став колишній капелан «Солідарності» ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський, який улітку 2009 року зіпсував настрій Вік­торові Ющенкові під час надання йому звання почесного доктора Католицького університету в Любліні. Ксьонзд тоді витягнув мегафон і прокричав: «Ганьба! Ющенко будує пам’ят­ники злочинцям!» (Насправді Ющенко не мав жодного стосунку до зведення пам’ятників провідникам ОУН – УПА. – Ред.)

«Відомо, що для українців Бандера, Клим Савур, Шухевич є героями, а для поляків – ні. Це нормальна ситуація в історії сусідів. Шухевич воював не лише з комуністами, а й із польським цивільним населенням, і для нас це виходить на перший план», – пояснює Яґєнка Вільчак, оглядач часопису Polityka. Широкого визнання українською стороною етнічних чисток на Волині поляки наразі не дочекалися і навряд чи дочекаються, допоки в Україні не буде запроваджено традиції громадянської дискусії на історичні теми.

Самі поляки пройшли через досить драматичну дискусію, коли стало відомо про бійню євреїв у містечку Єдвабне в 1940 році. Тоді польські мешканці, інспіровані німцями, вчинили масовий погром із великою кількістю жертв. Загалом вважається, що польська влада і суспільство «покаялися» за проведення депортаційної акції «Вісла» щодо українців. Як «покаятися» щодо Волині мають українці, приміром, на Донеччині чи Харківщині, уявити важко – це залежить від рівня історичної свідомості нашого народу.

«Історичні дискусії є для нас важливими, оскільки наш народ століттями пригноблювали, – пояснює сприйняття історії поляками Яґєнка Вільчак. – Якщо порахувати жертви сталінізму, депортацій на Сибір, волинську різанину, трагедію в Катині тощо, годі дивуватися, що історія стала важливим елементом політики. Це компонент життя, до якого ми весь час повертаємося. Немає родини, яка не втратила б когось на Сході. І те, що за комуністичної Польщі про це не можна було згадувати, лише загострило почуття кривди».

Розчарований оптимізм

Контакти з Польщею становлять на сьогодні 70–80% усіх публічних зовнішніх зв’язків українських громадських організацій. Давно помічено, що в Польщі пишуть про Україну приблизно втричі більше, ніж в Україні про Польщу. Чому так відбувається – тема окремої розмови. Натомість наслідком постійної посиленої уваги польських ЗМІ та громадських організацій до України є добра обізнаність з її проблематикою. Польщі водночас і легко, і важко бути «адвокатом України» у Європі, оскільки як політики, так і журналісти знають і вади, і переваги українців.

А загалом поляки втомилися чекати, доки їхній піддослідний кролик – Україна – почне продукувати позитив. «Втома від України спричинена насамперед тим, що ваші політики не демонструють бажання по-справжньому реформувати країну. Є декларації, а за ними нічого не стоїть. Немає розуміння, чим є реформи, як вони мають реалізовуватися», – каже Анджей Бжезецький. Його думку поділяє Яґєнка Вільчак: «Втома виникає від того, що українські політичні кола не можуть між собою домовитися. Хіба не можна було ці п’ять років провести інакше – з більшою користю для народу? Політичний клас того не розумів, не зробив, не виконав, не скористався тими п’ятьма хвилинами».

«Ніхто вже немає натхнення про вашу Україну писати, як раніше», – зізнався Тижню спецкореспондент на президентських виборах в Україні від «Газети виборчої» Маріуш Завадський. Чи ми назавжди втратили медійну привабливість для Польщі? Яґєнка Вільчак намагається бути оптимісткою: «Зацікавлення Україною нікуди не поділося. Коли Польща розпочала трансформацію в напрямку ринкової економіки, ніхто такого шляху ще не проходив. А ви могли б оцінити різні моделі, різний досвід, вибрати з них те, що було корисним, відкинути негативне і спробувати щось із того застосувати. І ми все ще сподіваємося, що ви це зробите». Яцек Міхаловський, програмний директор Польсько-американської Фундації Свободи, визнає безальтернативність польсько-україн­­ського зближення: «Віктор Янукович як президент – це вибір вашої нації. Якщо ви в цьому бачите проблему, то вона стосуватиметься, власне, вас самих. Поляки, зокрема неурядові організації, як допомагали вам, так і робитимуть це надалі. Це наш обов’язок, Україна – наш сусід. І цю даність жодні вибори змінити не можуть. Загалом я великий оптиміст».

Великий оптимізм сьогодні не завадить усім, хто усвідомлює масштаб української бездіяльності й тверезо оцінює, як багато років Україна ще не рухатиметься. Але зрушуватися таки треба. Іншого вибору просто немає. Наш найбільший потенціал сьогодні, можливо, у тому, що українське суспільство є доволі толерантним, а отже, апріорі спроможним до змістовного діалогу. Багато хто вважає, що воно толерантніше за польське. Але безрух будь-яку толерантність обертає в байдужість.

лінк – http://www.ut.net.ua/art/166/0/3599/

www.muzeum-ak.krakow.pl/wydarzenia/UserFiles/File/dni-lwowa.doc

читати